Розділ 7. Епілог: Новий розділ

Минула осінь, випав перший пухнастий сніг, а за ним непомітно прийшла й зима з її гамірною сесією. Наш університетський двір, де ми ще зовсім недавно збирали жовте листя, тепер перетворився на казкову білу декорацію.

Із моменту, коли наша таємниця розкрилася, життя змінилося кардинально. Більше не було потреби ховати погляди, шукати підтекст у кожному саркастичному зауваженні чи гадати, кому належить чергове сповіщення в телефоні. Марк виявився дивовижно уважним хлопцем — тим, хто пам'ятав усі дрібниці: від мого улюбленого виду шоколаду до часу, коли в мене закінчується остання пара.

Наш із ним проект із психології, за який Коваль виставив «відмінно», відправили на міжвузівський конкурс. Ми часто сміялися з цього, згадуючи, із чого все починалося.

Суботній вечір ми вирішили провести в нашій улюбленій затишній кав'ярні неподалік від центру. За вікном повільно кружляли великі сніжинки, а всередині пахло корицею, смаженими кавовими зернами та свіжою випічкою.

Марк сидів навпроти мене у м'якому кріслі. На ньому був затишний темно-сірий светр із високим горлом, а в руках він тримав свій ноутбук, над чимось зосереджено працюючи.

— Полозков, ти навіть у вихідний знайдеш спосіб попрацювати? — посміхнулася я, спираючись підборіддям на долоню й спостерігаючи за ним.

— Це не по навчанню, Хмаро, — м'яко відповів він, підвівши на мене очі. Його погляд палав тим самим особливим теплом, яке раніше бачила лише екранна Тінь. — Я дещо закінчую. Для нас.

— Для нас?

Він розвернув ноутбук екраном до мене. На моніторі був відкритий текстовий редактор, а вгорі заголовок: «Анонімне кохання».

Я кліпнула очима, перечитуючи перші рядки. Це була наша історія. Від тієї самої фатальної помилки в номері й розсипаного конспекту до вечірньої розмови на ґанку під дощем.

— Ти... ти пишеш про нас книжку? — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає клубок приємного розчулення.

— Наш випадок занадто унікальний, щоб залишати його лише в нашій пам'яті, — Марк простягнув руку через стіл і накрив мої пальці своєю теплою долонею. — Пам'ятаєш, ти казала, що боїшся заплутатися між маскою та реальністю? Я хотів, щоб ця історія нагадувала нам обом: іноді найгірша помилка в житті може стати найкращим подарунком долі.

Я дивилася на нього й не вірила, що цей самий хлопець колись здавався мені зарозумілим та холодним. Людина, яка не вміла висловлювати почуття вголос, знайшла найкращий спосіб — довірити їх паперу.

— І як закінчується ця історія? — тихо запитала я, злегка стиснувши його пальці.

Марк посміхнувся — м'яко, щиро, без жодної тіні колишньої броні.

— А вона не закінчується, Софіє. Це був лише перший розділ. Все найцікавіше у нас тільки починається.

Він підвівся, пересів на диванчик поруч зі мною й обняв за плечі. Я прихилилася до його грудей, слухаючи рівний, спокійний ритм серця.

Телефон у моїй кишені тихо завібрував. Я дістала його й відкрила месенджер. У нашому старому чаті, де колись листувалися двоє незнайомців, з'явилося нове повідомлення від Тіні:

Невідомий номер: «Дякую за одну неправильну цифру, яка змінила моє життя. Кохаю тебе, моя Хмаро».

Я посміхнулася, підвела голову й зустрілася з його закоханим поглядом. Помилки справді бувають фатальними. Але іноді саме вони приводять нас туди, де ми маємо бути.