Розділ 6. Спільний кадр

Після нашої нічної розмови на ґанку я майже не спала. Я перечитувала наш чат від першого до останнього повідомлення, але тепер кожен рядок «Тіні» звучав у моїй голові оксамитовим, трохи заплутаним голосом Марка Полозкова.

Коли я підійшла до аудиторії, біля дверей вже збиралася більша частина нашого потоку. Марк стояв у центрі групи студентів, обговорюючи майбутній залік. На ньому була білосніжна сорочка, звична ідеальна зачіска — зовні він знову виглядав як зразковий, недосяжний «перший студент».

Але варто було мені з’явитися в кінці коридору, як його погляд миттєво відірвався від співрозмовників.

Він замрив. На його обличчі розквітла посмішка — не саркастична, якою він зазвичай відгороджувався від світу, а дивовижно тепла, призначена тільки для мене.

— О, Мельник! — вигукнув Денис, перехопивши його погляд. — Ти сьогодні без запізнення. Полозков тут уже всі вуха прозижчав про ваш проект.

— Заткнися, Денисе, — без жодної злості, майже грайливо кинув Марк і зробив кілька кроків мені назустріч.

Навколо запанувала коротка, але відчутна тиша. Наш потік, який звик до щоденних іскрометних словесних дуелей між мною та Полозковим, затамував подих у очікуванні нової порції отруйних зауважень.

Марк зупинився прямо переді мною.

— Привіт, Хмаро, — тихо мовив він, дивившись мені в очі.

— Привіт, Тінь, — так само тихо відповіла я, відчуваючи, як щоки охоплює знайоме лагідне тепло.

Він спокійно, на очах у всієї шокованої аудиторії, простягнув руку й узяв мій важкий рюкзак.

— Давай допоможу. І... я купив каву. Вона на твоєму столі. З корицею й дрібкою солі.

Денис поруч буквально випустив із рук свій планшет: — Зачекайте... Що відбувається? Ви що, більше не вороги?! Полозков, ти носиш її рюкзак?!

Каті, яка стояла неподалік, повільно перевела погляд з мене на Марка, потім на екран свого телефону й раптом переможно вигукнула на весь коридор: — Я так і знала! Я казала! Ви просто зобов’язані мені по п’ятдесят гривень!

По коридору прокотилася хвиля сміху та здивованих вигуків. Марк лише хмикнув, не випускаючи мого рюкзака, і легенько торкнувся моєї долоні своїми пальцями.

— Ходімо, напарнице. Нам ще захищати проект.

Захист дослідницької роботи минув блискуче. Професор Коваль, слухаючи нашу доповіть про «Соціальні маски», лише задоволено підкручував вуса, а наприкінці виставив обом найвищий бал, додавши: — Ну що ж, експеримент із резонансом можна вважати понад успішним.

Після пар ми вийшли на залитий сонцем університетський двір.

— Знаєш, — мовила я, крокуючи поруч із Марком по жовтому листю, — мені досі важко повірити, що це ти.

— Мені теж, — він посміхнувся й зупинився під великим каштаном. — Але мені так набагато більше подобається. Більше ніяких схованок.

Я витягла телефон, відкрила додаток месенджера й зайшла у налаштування профілю.

— Що ти робиш? — примружився Марк.

— Змінюю аватарку. Анонімність офіційно скасовується.

Я піднесла телефон, встала поруч із ним і потягнулася вгору. Марк одразу зрозумів без слів: м’яко обняв мене за плечі, пригорнувши до себе, і щиро посміхнувся в камеру.

Спалах.

На екрані з’явилося наше перше спільне фото: я, з трохи скуйовдженим волоссям і щасливими очима, та Марк Полозков — без жодної маски, закоханий і справжній.

За мить телефон у кишені Марка вібрував. Він дістав його й прочитав нове сповіщення в чаті, яке я надіслала під столом, стоячи прямо перед ним.

Хмара: «Я кохаю тебе, мій ідеальний незнайомець».

Марк відклав смартфон, подивився на мене з безмежною ніжністю й м’яко торкнувся своїх губ до моїх. І в цьому цілунку вже не було ні помилкових цифр, ні таємниць — тільки наше справжнє, розсекречене кохання.