Розділ 5. Падіння масок

Телефон у моїй тремтячій руці здавався невагомим, а літери на екрані розпливалися перед очима.

«Вибач, що запізнився сьогодні до бібліотеки на 12 хвилин...»

Світ навколо мене зупинився. Звуки вечірнього університету — віддалений гомін студентів, кроки на сходах, шелест сторінок — розчинилися у дзвінкій, глухій тиші. Повітря в легенях раптово забракло.

Я перечитувала ці два повідомлення знову й знову, намагаючись знайти в них якийсь інший, прихований зміст. Якусь помилку. Жаргон. Що завгодно, тільки не те, про що кричав мій мозок.

«У нього немає іншої дівчини... Є тільки ти».

Марк.

Тінь — це Марк.

Кожне повідомлення, кожна порада, кожен тепло написаний рядок пізно ввечері, коли я виливала душу «незнайомцю»... Все це писав Марк Полозков. Той самий, кого я щодня закидала отруйними зауваженнями. Той самий, кому я щойно влаштувала холодний душ через власні безглузді ревнощі.

— Боже мій... — вирвалося в мене тихе, задихане шепотіння.

Думки хаотично плуталися, перетворюючись на суцільний клубок: «Він знав. Він знав усе цей час! Він знав, як сильно я його ненавиджу, він читав мої скарги на самого себе... Ні, чекай. Він здогадався пізніше! Коли я розповів про каву з соллю...»

Всі шматочки пазла з гучним тріском склалися в єдину картину. Його дивна поведінка, його збентеження в бібліотеці, його втомлений вигляд, слова Дениса про те, що він «закохався й цілодобово посміхається в екран»...

Я підхопилася зі стільця, ледь не перевернувши важку дубову парту. Схопила рюкзак і вискочила з читального залу.

Я бігла коридорами, не розбираючи дороги. Серце калатало десь у скронях, а в голові панував абсолютний хаос. Суміш шоку, сорому, образи й неймовірного, дикого піднесення розривала мене зсередини.

Він бачив мене наскрізь. Всі мої страхи, мої секрети, моє дитяче бажання бути почутою — він прочитав це, як відкриту книгу.

Вискочивши на ґанок університету, я зупинилася, жадібно ковтаючи прохолодне вечірнє повітря. Дощ нарешті вщух, залишивши на асфальті глибокі калюжі, у яких відбивалися ліхтарі.

На сходах, підтягнувши комір темно-синього джемпера, сидів Марк.

Він сидів один, опустивши голову й стискаючи в руках свій телефон. Його плечі були напружені. Він виглядав абсолютно розгубленим і беззахисним перед цим вечірнім містом.

Я повільно покрокувала сходами вниз. Кроки лунали тихо, але він усе одно почув.

Марк звів голову. Наші погляди зустрілися.

У його темних очах більше не було жодної маски. Ані звичної кпини, ані сарказму, ані холодного розрахунку. Лише страх. Справжній, дитячий страх втратити щось безцінне.

Він повільно підвівся, не зводячи з мене очей. Його пальці на заблокованому екрані телефону побіліли від напруги.

— Софіє... — тихим, здавленим голосом промовив він.

Я зупинилася за крок від нього. Відстань між нами була крихітною, але здавалася прірвою.

— Ти... — мій голос зрадив мене, збившись на тремтячий шепіт. — Це був ти. Весь цей час.

Марк важко сглотнув, не відводячи погляду.

— Не весь час, — тихо виправив він. — Я здогадався лише в понеділок, коли ти замовила той дурнуватий капучино з соллю...

— І ти мовчав? — відчуваючи, як до очей знову підступають гарячі сльози, вигукнула я. — Ти сидів проти мене в бібліотеці, слухав, як я скаржуся на тебе... і мовчав?! Ти грав зі мною?!

— Ні! — Марк зробив швидкий крок уперед, простягаючи до мене руки, але не наважуючись торкнутися. — Ні, Софіє, присягаюся, ні! Я хотів сказати одразу. Я відкривав чат сотню разів! Але я боявся.

— Боявся чого, Полозков?! Ти ж у нас ідеальний! У тебе ж на все є саркастична відповідь!

— Я боявся, що ти мене заблокуєш! — гримнув він, і його голос луною відбився від кам'яних стін корпусу.

Він важко дихав, дивившись на мене з такою відчайдушною щирістю, якої я від нього ніколи не очікувала.

— Я знав, як сильно ти мене ненавидиш у реальності, — вже тихіше, майже благально продовжив він. — Ти й бачити мене не хотіла. А в чаті... у чаті ти вперше подивилася на мене справжнього. Без цього клятого статусу «першого студента», без захисної броні, яку я надягаю щоранку. Ти спілкувалася зі мною, а не з моєю маскою. І я просто... я не хотів це втратити.

Я застигла, приголомшена його словами. Сльози все ж вирвалися й котилися по моїх щоках.

— Ти міг просто бути собою... — прошепотіла я.

— Я не вмів, Софіє, — Марк зробив ще один обережний крок і, розгублено вагаючись, торкнувся кінчиками пальців моєї щоки, ніжно витираючи сльозу. Його рука була прохолодною й легко тремтіла. — Поки не з'явилася ти. З твоїм розсипаним конспектом, капучино з соллю й цим дивовижним умінням бачити мене наскрізь.

Я затамувала подих, відчуваючи тепло його доторку.

— Я правда закохався в тебе, Хмаро, — м’яко, без тіні сумніву сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — І в чаті, і в реальності. Це завжди була ти.

Вітер підхопив моє волосся, але я навіть не ворухнулася. Світ навколо нас нарешті став простим і зрозумілим. Більше не було ворогів, анонімів чи схованок.

Були тільки ми.

— Ти жахливий "індик", Полозков, — прошепотіла я, відчуваючи, як крізь сльози на моєму обличчі розквітає перша справжня посмішка.

Марк полегшено видихнув і вперше за весь цей час усміхнувся у відповідь — тепло, щиро й трохи незграбно.

— Знаю, Хмаро. Але я обіцяю навчитися бути кращим. Ради тебе.