Розділ 2. Проект для двох «улюбленців»

Вівторок почався з відчуття, ніби мене переїхала вантажівка з підручниками з соціальної психології.

Єдиним світлим променем у моєму сірому ранку було коротке сповіщення від Тіні, яке прийшло ще о шостій ранку:

«Сподіваюся, сьогодні твій конспект залишиться в сумці, а "індик" втратить голос. Вдалого дня, Хмаро».

Я посміхалася половину дороги до університету, вкотре перечитуючи цей короткий рядок. Дивно, як абсолютно чужа людина з екрана смартфона могла підняти настрій краще за подвійне еспресо.

Проте моя ейфорія розвіялася рівно о десятій ранку, коли професор Коваль зайшов до аудиторії з стопкою паперів і своєю фірмовою «похмурою» посмішкою.

— Вітаю, панове студенти. Перейдемо одразу до справи, — він поклав стопку на стіл і спирався на трибуну. — Цього семестру замість звичайного реферату на вас чекає парний дослідницький проект. Тема — «Соціальні маски та захисні механізми у міжособистісній комунікації».

Аудиторією прокотився тихий гул. Студенти почали переглядатися, шукаючи очима своїх друзів. Я вже повернулася до Каті, яка сиділа через ряд від мене, і мовчки вказала на неї пальцем — ми завжди працювали разом.

— І ні, — перебив наші надії професор, знявши окуляри. — Пари ви обирати не будете. Я зробив це за вас, враховуючи ваші психотипи та успішність. Щоб, так би мовити, створити максимальний резонанс.

У мене в середині все похололо.

— Список на дошці, — підсумував Коваль.

Студенти підхопилися з місць. Я не поспішала, але Каті, яка підбігла першою, застигла біля дошки, а потім повільно повернулася до мене з виразом глибокого співчуття на обличчі.

— Соф... мені дуже шкода, — тихо мовила вона.

— Що там? Климченко? Чи той дивак з задньої парти? — з надією запитала я.

— Гірше. Набагато гірше.

Я проштовхнулася крізь натовп і знайшла своє прізвище.

Софія Мельник — Марк Полозков.

Всесвіт точно мав чудове, але дуже жорстоке почуття гумору.

— Дмитре Петровичу! — я майже підбігла до кафедри. — А можна змінити пару? Ми з Катею завжди...

— Ні, Софіє, — відрізав Коваль, навіть не підводячи очей від журналу. — Ви з Полозковим — ідеальна пара для цього дослідження. Один — занадто емоційний, інший — занадто раціональний. Працюйте. Захист через місяць.

Я обернулася. Марк сидів на своєму місці, обпершись підборіддям про руку. На його обличчі не було звичної кпини — скоріше, вираз глибокої, майстерно прихованої обреченості.

— Ну що, напарнице? — процідив він, коли я підійшла до його столу. — Плакати будеш зараз чи залишиш на вечір?

— Тільки після того, як ти навчишся спілкуватися як нормальна людина, Полозков, — відрізала я, спираючись руками об його стіл. — Бібліотека. Сьогодні о п'ятій. І тільки спробуй запізнитися.

— Я не запізнююся, Мельник. Це не в моїх правилах, — він байдуже згорнув ноутбук і підвівся, вигнувшись у повний зріст. — І не дихай так часто, а то ще непритомнієш від обурення.

Він пройшов повз мене, обдавши легким ароматом цитрусового парфуму та деревини. Я стиснула зуби так, що аж вилиці завели.

О п'ятій вечора в читальному залі бібліотеки панувала напівтемрява й тиша. Я сиділа за дальнім столиком біля вікна, обклавшись книжками, і з відразою дивилася на порожній стілець навпроти.

17:05. 17:10.

«Не запізнюється він, як же», — подумала я й витягла телефон. Пальці самі відкрили чат з Анонімом.

Я: «Тінь, я на межі вбивства. Доля — злісна істота. Мене поставили в пару з тим самим "індиком" робити спільний проект! І цей виродок вже запізнюється на п'ятнадцять хвилин!»

Відповідь прийшла не одразу. Я бачила, як з'являються три крапки, потім зникають і знову з'являються.

Невідомий номер: «Співчуваю, Хмаро. Але, можливо, у нього були поважні причини? Наприклад, він намагався вигадати, як розпочати розмову, щоб ти не пробила йому голову першою-ліпшою книжкою?»

Я: «Не виправдовуй його! Він просто непунктуальний самозакоханий бовдур».

У цей момент двері читального залу тихо рипнули. До приміщення швидким кроком зайшов Марк. Його волосся було трохи розпатлане, а дихання — збите, ніби він біг сходами. Він озирнувся, помітив мене й попрямував до столу, на ходу заштовхуючи телефон у кишеню джинсів.

Майже в той самий момент у моїй руці знову вібрував екран:

Невідомий номер: «Він вже прийшов. Постарайся його не вбити в перші п'ять хвилин. Заради науки».

Я кліпнула очима, здивована тим, як точно Тінь вгадав час. Але роздумувати не було коли — Марк уже опустився на стілець навпроти, кинувши на стіл шкіряний блокнот.

— Запізнився на дванадцять хвилин, — карбувала я, ховаючи телефон екраном донизу. — Я вражена твоєю «пунктуальністю».

— У деканаті були проблеми з документами на стипендію, — буркнув він. Голос його звучав не так впевнено й саркастично, як зазвичай. Він виглядав... втомленим. — Вибач, добре? Давай просто почнемо.

Я застигла. Він вибачився? Марк Полозков тільки що вимовив слово «вибач»?

— Ти що, занедужав? — підозріло запитала я, придивляючись до його обличчя.

Марк зітхнув, провів долонею по обличчю й розплющив свої темні очі, подивившись на мене без жодної тіні кпини.

— Мельник, якщо ми будемо витрачати час на суперечки, ми провалимо проект. Тема — маски. Тобі не здається, що ми обоє зараз у них? Ти граєш роль правильної й ображеної, я — зарозумілого ідіота. Давай хоч на годину знімемо це все й просто зробимо план.

Я відкрила рота, але так і не знайшла, що відповісти. Уперше за весь час, що я його знала, переді мною сидів не ідеальний вискочка з першої парти, а звичайний хлопчик, який просто дуже втомився.

— Ладно, — тихо мовила я, розгортаючи свій зошит. — Починаймо.

Ми пропрацювали дві години. І, на мій великий подив, це були найпродуктивніші дві години за останній тиждень. Марк виявився не лише розумним, а й уміє слухати — коли він не намагався прикриватися сарказмом.