Розділ 1. Фатальна одиниця

Двері університетського корпусу загриміли так, ніби я намагалася вибити їх штурмом.

— Ну давай же, клятий замок! — прошипіла я, вбігаючи у хол і на ходу намагаючись застебнути блискавку на куртці.

На годиннику телефону невблаганно світилося: 08:32. Перша лекція третього курсу вже тривала сім хвилин. Сім хвилин, які відокремлювали мене від статусів «нормальна студентка» та «ганьба факультету».

Осіннє повітря на вулиці було прохолодним, але всередині мене все палало від паніки. Перечіпляючись через власні ноги, я перебігала сходинки через одну, гарячково заштовхуючи до рюкзака навушники та залишки ранкового бутерброда. І саме в цей момент м'яка шкіряна сумка зауважила, що її блискавка розстебнута.

Цей звук неможливо переплутати ні з чим — сухий, дзвінкий шелест паперу, який розлітається мармуровою підлогою.

— Ні, ні, ні, тільки не це! — я зупинилася на майданчику між поверхами.

З моєї сумки випав конспект. І не просто якийсь блокнот для чернеток, а мій головний зошит — той самий, товстий, у цупкій обкладинці, куди я весь минулий рік виписувала схеми, власні нотатки та короткі начерки для відповідей. Аркуші, скріплені пружиною, розлетілися віялом, а кілька вирваних сторінок підхопив протяг із відчиненого вікна й поніс униз сходами.

Я впала на коліна, збираючи листки прямо з пильної підлоги.

— Чудово, Софіє. Просто ідеальний початок року, — бубоніла я собі під ніс. — Вересень тільки почався, а ти вже бігаєш навколо своїх мізків, які розсипалися по підлозі.

Хтось із студентів, що пробігали повз, перечепився через мій крайній листок, залишивши на ньому чіткий брудний відбиток підошви. Я зітхнула, збираючи докупи зім’яті сторінки, і притиснула зошит до грудей. Якщо цей рік починається з хаосу, запізнення й знищеного конспекту — попереду на мене чекає справжнє пекло.

Врятувавши останній аркуш, я підхопилася й забігла в аудиторію, намагаючись прослизнути непомітно.

— Софіє, якщо ти плануєш продовжити спати з розплющеними очима й запізнюватися, то хоча б роби це тихіше, — пролунав сухий голос професора Коваля.

По аудиторії прокотилася хвиля стриманих смішків. Я відчула, як мої щоки спалахнули пекучим рум’янцем, і швидко вмостилася за вільний стіл, вдаючи, що уважно вивчаю свій напівзруйнований конспект.

— Перепрошую, Дмитре Петровичу, — пробурмотіла я, стискаючи пальці в кулаки.

— Звісно. Але нагадаю, що контрольна за тиждень. І студенти, які витають у хмарах, навряд чи зможуть розраховувати на перездачу, — додав він і знову повернувся до дошки.

Я видихнула, але спокій тривав рівно три секунди.

— Дехто думав, що в університеті вчать за гарні очі, а виявилося, що треба ще й мізками ворушити, — тихо, але виразно пролунало праворуч.

Цей голос. Цей клятий, рівний, наскрізь просякнутий сарказмом тон.

Я повільно повернула голову. Через прохід від мене, вальяжно відкинувшись на спинку крісла, сидів Марк Полозков. Головний біль нашого потоку, ідеальний студент для викладачів і нестерпний вискочка для всіх інших. Він крутив у пальцях дорогий ролер, а на його обличчі грала та сама напівусмішка, від якої в мене змикалися щелепи від роздратування.

— Тебе хтось запитував, Полозков? — пошепки, але з максимальною концентрацією отрути відповіла я.

— Ні, це просто благодійність, — він навіть не повернувся до мене, продовжуючи дивитися на дошку. — Мені шкода твої нервові клітини. Хоча, здається, рятувати там уже нічого.

— Займися своїми клітинами. Чи вони в тебе всі пішли на те, щоб вигадувати дурнуваті коментарі?

— Ого, який пасаж, — Марк нарешті звів на мене свої темні, розважливі очі. В них не було й натяку на злобу, лише чиста, провокативна іронія. — Обережно, Софіє, не перенапружуйся зранку.

Я вже відкрила рота, щоб видати щось нищівне, але Дмитро Петрович суворо кашлянув, і мені довелося прикусити язика. До кінця пари я сиділа мов на голках.

Обідня перерва стала порятунком. Я вилетіла з аудиторії й попрямувала до студ-кав'ярні.

Набравши довге повідомлення для Каті, де у всіх барвах описала, який Полозков «зарозумілий індик, якому варто було б прищепити хоч краплю вихованості», я швидко ввела номер подруги з пам'яті. Мої пальці від гніву тремтіли, і я занадто сильно натиснула на екран.

«Надіслати».

Через хвилину, тримаючи в руках гарячий паперовий стаканчик із капучино, я почула характерний звук сповіщення.

Невідомий номер: «Ух ти. Яка експресія! Але якщо ти хотіла образити свого "індика", то хоча б не помиляйся номером. Я не Катя. І, повір, твій індик навіть не здогадується, скільки відрази викликає в твоєму ніжному серці».

Я завмерла з піднятою до рота чашкою. Перевірила номер. Чорт. Замість вісімки наприкінці я натиснула сімку!

Я: «Ой... Перепрошую! Помилилася цифрою. Пробачте за турботу, видаліть це».

Невідомий номер: «Та ну, навіщо видаляти? Це найцікавіше, що трапилося зі мною за всю лекцію з вищої математики. До речі, якщо він справді такий ідіот, то чому ти просто не скажеш йому це в очі?»

Я зупинилася посеред галасливого коридору. Незнайомець звучав саркастично, але... чомусь це не дратувало так, як витівки Марка.

Я: «Тому що він не ідіот. Він розумний. І саме це дратує найбільше! Він ходить так, ніби володіє цим світом, і вважає за потрібне вказувати іншим на їхні помилки».

Невідомий номер: «Звучить як класичний захисний механізм. Може, він просто намагається приховати, що йому нудно серед тих, хто не може зв'язати двох слів?»

Я: «Ви його захищаєте? Ви що, теж з породи таких "ідеальних"?»

Невідомий номер: «Ні. Я просто знаю, як це — коли від тебе чекають лише ідеальності, і простіше вдягти маску сарказму, ніж пояснювати щось людям».

Рядки на екрані змусили мене завагатися. Я відпила кави з корицею та дрібкою солі.