Розділ 1. Фатальна одиниця

      Якщо існує Всесвітній Закон Абсолютного Безглуздя, то він працює виключно для мене. І виключно по понеділках.
— Софіє, якщо ти плануєш продовжити спати з розплющеними очима, то хоча б не роби це на першому ряду, — пролунав сухий, мов шелест старого пергаменту, голос професора Коваля.
Я здригнулася, ледь не впустивши ручку. По аудиторії прокотилася хвиля стриманих смішків. Я відчула, як мої щоки спалахнули пекучим рум’янцем, і швидко вдала, що уважно вивчаю абсолютно порожній конспект.
— Перепрошую, Дмитре Петровичу, — пробурмотіла я, стискаючи пальці в кулаки під столом.
— Звісно. Але нагадаю, що контрольна за тиждень. І студенти, які замість лекцій витають у хмарах, навряд чи зможуть розраховувати на перездачу, — додав він і знову повернувся до дошки.
Я видихнула, намагаючись опанувати себе, але спокій тривав рівно три секунди.
— Дехто думав, що в університеті вчать за гарні очі, а виявилося, що треба ще й мізками ворушити, — тихо, але виразно пролунало з правого боку.
Цей голос. Цей клятий, рівний, наскрізь просякнутий сарказмом тон.
Я повільно повернула голову. Через прохід від мене, вальяжно відкинувшись на спинку крісла, сидів Марк. Полозков. Головний біль нашого потоку, ідеальний студент для викладачів і нестерпний вискочка для всіх інших. Він крутив у пальцях дорогий ролер, а на його обличчі грала та сама напівусмішка, від якої в мене змикалися щелепи від роздратування.
— Тебе хтось запитував, Полозков? — пошепки, але з максимальною концентрацією отрути відповіла я.
— Ні, це просто благодійність, — він навіть не повернувся до мене, продовжуючи дивитися на дошку. — Мені шкода твої нервові клітини. Хоча, здається, рятувати там уже нічого.
— Займися своїми клітинами. Чи вони в тебе всі пішли на те, щоб вигадувати дурнуваті коментарі?
— Ого, який пасаж, — Марк нарешті звів на мене свої темні, розважливі очі. В них не було й натяку на злобу, лише чиста, провокативна іронія. — Обережно, Софіє, не перенапружуйся зранку.
Я вже відкрила рота, щоб видати щось нищівне, але Дмитро Петрович суворо кашлянув, і мені довелося прикусити язика. До кінця пари я сиділа мов на голках, відчуваючи, як у мені закипає справжній вулкан.
Обідня перерва стала порятунком. Я буквально вилетіла з аудиторії й попрямувала до нашої улюбленої кав’ярні на першому поверсі.
Набравши довге повідомлення для Каті, де у всіх барвах описала, який Полозков «зарозумілий індик, якому варто було б прищепити хоч краплю вихованості», я швидко ввела номер подруги з пам'яті. Мої пальці від гніву тремтіли, і я, здається, занадто сильно натиснула на екран.
*«Надіслати»*.
Через хвилину, тримаючи в руках гарячий паперовий стаканчик із капучино, я почула характерний звук сповіщення. Стрічка месенджера засяяла.
> **Невідомий номер:**
> *«Ух ти. Яка експресія! Але якщо ти хотіла образити свого "індика", то хоча б не помиляйся номером. Я не Катя. І, повір, твій індик навіть не здогадується, скільки відрази викликає в твоєму ніжному серці».*
> 
Я завмерла з піднятою до рота чашкою.
Перевірила номер. Чорт. Замість вісімки наприкінці я натиснула сімку.
Щоки знову запекли, але цього разу від ніяковості. Я швидко почала набивати відповідь:
> **Я:**
> *«Ой... Перепрошую! Помилилася цифрою. Пробачте за турботу, видаліть це».*
> 
Відповідь прийшла майже миттєво.
> **Невідомий номер:**
> *«Та ну, навіщо видаляти? Це найцікавіше, що трапилося зі мною за всю лекцію з вищої математики. До речі, якщо він справді такий ідіот, то чому ти просто не скажеш йому це в очі?»*
> 
Я зупинилася посеред галасливого коридору. Перехожі студентки оминали мене, щось голосно обговорюючи, але я дивилася лише в екран. Незнайомець звучав саркастично, але... чомусь це не дратувало так, як витівки Марка. Це було відверто.
> **Я:**
> *«Тому що він не ідіот. Він розумний. І саме це дратує найбільше! Він ходить так, ніби володіє цим світом, і вважає за потрібне вказувати іншим на їхні помилки».*
> 
> **Невідомий номер:**
> *«Звучить як класичний захисний механізм. Може, він просто намагається приховати, що йому нудно серед тих, хто не може зв'язати двох слів?»*
> 
Я обурено пирхнула прямо на екран.
> **Я:**
> *«Ви його захищаєте? Ви що, теж з породи таких "ідеальних"?»*
> 
> **Невідомий номер:**
> *«Ні. Я просто знаю, як це — коли від тебе чекають лише ідеальності, і простіше вдягти маску сарказму, ніж пояснювати щось людям».*
> 
Рядки на екрані змусили мене завагатися. Я відпила кави, відчуваючи знайомий смак кориці й дрібку солі, яку завжди додавав тутешній бариста.
> **Я:**
> *«Можливо. Але це не дає йому права бути грубіяном».*
> 
> **Невідомий номер:**
> *«Згоден. З цим не посперечаєшся. До речі, я так і не дізнався, як звати дівчину з фатальною помилкою в номері?»*
> 
Я посміхнулася. Вперше за цей важкий ранок.
> **Я:**
> *«Нехай це залишиться таємницею. У нас же цивілізоване анонімне спілкування без масок? Назви мене... Хмарою. Бо сьогодні мені сказали, що я в них витаю».*
> 
> **Невідомий номер:**
> *«Згода, Хмаро. Тоді я буду Тінню. Побачимося в мережі, коли твоє обурення знову переповнить край».*
> 
Я сховала телефон у кишеню піджака, відчуваючи дивне, майже дитяче піднесення.
Попереду, біля розкладу занять, стояв Марк. Він про щось зверхньо розмовляв із хлопцями з третього курсу, тримаючи руки в кишенях худі. Проходячи повз, я навмисно зачепила його плечем.
— Дивись, куди йдеш, Софіє, — кинув він, навіть не повернувши голови.
— Сам дивись, Полозков, — відрізала я й пішла далі з упевненою посмішкою.
Він міг скільки завгодно псувати мені реальні дні. Але тепер у мене був той, хто розумів усе без слів. І я навіть уявити не могла, що в цей самий момент Марк Полозков стискав у кишені телефон, на екрані якого все ще світилося моє останнє повідомлення.