третя

Участковий сидів у машині. GPS давно відправив на запити в службу, з якою Сергій ніколи раніше не перетинався. Він навіть не став вдумуватися, що це за служба — сил просто не було. Тіло потроху відходило від напруги, шок минав. На ділянку Івана Григоровича дільничний намагався не дивитись — сам Григорович смикався, хаотично блукаючи по периметру, ніби не знаходячи собі місця.

«Командир», — раптом згадав Сергій. Витяг телефон, набирав Лупашого, але постійно зривалося:
«Мережі завантажені. Спробуйте пізніше…» — пуш вискакував навіть при повних антенах.

«Шахеди», — подумав участковий. — «Певно, мережі полягли через повітряну тривогу».

Рука сама потяглась до радіостанції — її зазвичай вмикали лише в тестовому режимі.

— Рубін п’ять, Рубіну сорок три…
…
— Рубін п’ять, Рубіну сорок три.

— На зв’язку Рубін п’ятий.

— Ситуація 105 у вказаних координатах, — доповів дільничний, показуючи на дачі в Рай-Оленівці.

— До тебе виїхали. Але не ми…

Зв’язок урвався. Радіостанція замовкла.

Туман остаточно осів, але сонця не стало — небо затягло, пішла дрібна мжичка. Сергієнко зарядив табельний «Форт» новими маслятами. Іван Григорович стояв посеред ділянки, злегка похитуючись — як стебло на вітрі, крокуючи у бік власного падіння.

Сергій подумав, що хоч води чоловіку треба. На задньому сидінні знайшов баклажку, посунувся до дверей, натиснув замок, штовхнув — і ті несподівано в щось уперлися.

Погляд поповз угору. Сергієнко навіть відсахнувся — зверху двері притримувала жінка.

Вигляд — років 55. Худа, жилиста. Під костюмом — то чи хімзахист, то чи біозахист — видно спортивну статуру. На поясі важкий ремінь з кобурою та боксами, призначення яких дільничний міг тільки здогадуватися.

— Сергієнко, не залишайте авто без дозволу, — сухо сказала вона. — Де інфікований?

— Он, навпроти… І ще один по вуличці, у контейнері справа. Той вже добу четверту. Цей — годин дванадцять.

— Молодець, дільничний. Може, візьмемо тебе до себе… якщо добре поводитимешся.
— Слимаки де? Що ще бачив?

— Слимаки — там, під горіхом. У будиночку зліва — літня жінка. Стан не знаю.

Вона була командиром — це стало очевидно. За нею вже підходили бійці. Ті в тих же костюмах, але ще й у касках і протигазах. Групи розбивалися по троє: один із лампою — певно УФ, другий ніс щось, що нагадувало вогнемет з відеоігор, третій був з автоматом.

— Все по протоколу! — командувала жінка. — Відбийте мені великий периметр і звужуємо його до епіцентру!

Позаду стали вантажівки, з них посипалися нацгвардійці у звичайній формі, з автоматами за спиною. Ними командував хтось інший. Гвардійцям видали прості респіратори, вони вивантажили мішки з невідомим вмістом.

Трійки «військ біозахисту» світили лампами по землі, відслідковуючи слизові сліди — максимальний периметр руху слимаків. Нацгвардійці йшли слідом і розпилювали білий інсектицидний порошок, методично, крок за кроком, звужуючи коло.

Кілька гвардійців в бойовому положенні охороняли «Дастер» з участковим. Командирка з двома іншими зайшла на ділянку Івана Григоровича. Той, здається, відреагував — почав повільно розвертатися до них спиною.

Жінка підійшла, окинула поглядом враження, дістала телефон, зробила кілька фото. Потім так само спокійно витягла пістолет і двічі вистрілила йому в голову. Відійшла, переглянувши знімки. До тіла підійшов «вогнеметник» і почав спалювати рештки. Інші далі сипали порошок.

Командирка попрямувала до машини.

— Тепер займимось, участковим.
Побачивши в руках Сергія табельний «Форт», спокійно додала:
— Не думай сіпатись. Зараз тебе оглянуть, зробимо тести — й, з великою вірогідністю, відпустимо. Клади зброю і виходь.

Сергія повністю роздягли. Оглядали ретельно, машина — окремо, одяг — окремо. УФ-лампи водили всюди. З рота взяли мазок. Лише за деякий час повернули все — і навіть табельну. Охорону зняли. Попросили не ходити, лишатись біля авто.

За годину білою від інсектицидів стежкою вивели з дачі Галину Миколаївну. Вона вціліла. Каже, ввечері бачила слимаків, а телефон підвів — от і вирішила відсидітись. Обмотала перший поверх слизькою стрейч-плівкою, по драбині залізла на другий і затягла драбину за собою.

До обіду УФ-лампи погасли, інсектициди сипали де-не-де. Бійці вже переважно відпочивали. На території з’являлися люди без протигазів.

До участкового підійшов бородатий чоловік — важко дихав, зрозуміти вік було неможливо: то чи 50, чи всі 70.

— Ти пістолетом завалив обох! — з божевільною посмішкою сказав він і поплескав Сергія по плечу.

— Titanogaster sylvanus — «титанова утроба лісу». Вимираючий вид. Слимак з Амазонії, — сипав він словами.

— Та щось не схоже, що вимирає.

— Ні-і, це аномалія! В природі у нього ворогів — від грибків до індіанців. Вони рідко доживають до розмноження. А тут — і самка, і самець!

— Але як вони… ми ж не тропіки?

— Ну ти ж бачиш, які тепер зими. А тут фактори співпали: потрапили сюди у двадцять другому, не пізніше. Через війну люди покинули дачі, місць для зимівлі — сила-силенна. Собаки й коти їх не чіпали… а може, навпаки. Ну, а як дожили до часу спарювання — сталося те, що сталося. Різне буває! — професор знову хмикнув і поплескав поліцейського.

Час ішов до вечора. Доба, яку Сергієнко не забуде ніколи. Командирка підійшла:

— Розумієш рівень секретності?
Сергій кивнув.
— Підписуй попередження про нерозголошення. І поглядуй тут, ти ж місцевий. Людей розпитай… мало що.

Сонце хилилось до заходу. «Дастер» рушив додому, лишаючи позаду біле, випалене поле садового кооперативу з нудною назвою.

Він уже минав стіну старого санаторію, де колись була пошта і пункт прокату, коли побачив чоловіка, що закривав ворота дачі — метрів за кількасот від епіцентру.

Сергієнко зупинився. Автоматизм спрацював.

— Поліцейський офіцер громади Сергій Сергієнко. У вас все гаразд?