друга

О шостій тридцять, у Пісочині, на «Мобілі», в опорному пункті поліції, участковий Сергієнко пристрасно пив каву, дивлячись кудись убік в одну точку.
Раптом хтось поклав руку йому на плече — Сергієнко здригнувся.

— Що сталося, Сірьога? — спитав командир, старий АТОшний побратим із позивним Лупаший.
— 4-5-0?
— Плюс! — розбурхав Сергієнка Лупаший.

— Шось там стрьомне… на дачах у Рай-Оленівці. Тепер у Івана Григоровича йдуть гудки, і ніхто не бере трубку. Може його запеленгувати… — наче марив участковий.

Наступні кілька хвилин Сергієнко, чітко й по-військовому (не петляючи, як у поліцейських рапортах), ввів командира в курс справи.

— Так, Сірьога, вдягай бронік, кобуру, нишпиговуй табельний Форт маслятами — і на дачі. Відмаячиш — ми підтягнемося.
— Папка й ручка моя… — не договорив участковий.
— Це наказ, — різко перебив командир. — Знаєш, скільки мені пояснювальних писати, якщо щось?! А підбирати нового поліцейського офіцера громади…

---

Поліцейський Renault Duster тихенько, накатом, зупинився на дорозі навпроти дачі Івана Григоровича.
Участковий вийшов: бронік у кількох місцях стягував живіт, під правою рукою на ремені висіла кобура, у лівій стискалася папка.

— Поліцейський офіцер… — почав Сергієнко, але замовк, тихенько відчинив хвіртку та зайшов на ділянку.

Стояла неймовірна тиша — ні птахів, ні гавкоту собак, ні навіть далекого гулу траси. Лише вакуум. Івана Григоровича ніде не було. Двері будиночка незамкнені, піч холодна. Огляд нічого не дав.

Ковзаючись по горіхах, Сергієнко рушив до дачі Михайла. Хвіртка піддалася. Попри кілька днів відсутності господаря, ділянка була лише злегка занедбана — Мишко тут просто коротав літо, тікаючи від міської суєти.

Участковий зайшов настільки, що опинився посередині ділянки — між масивним стовбуром горіха та контейнером. Двері контейнера були відчинені навстіж.

Серце калатало.

Тихенько, без найменшого звуку, у дверях з’явився Михайло.
На його руках, обличчі й відкритих ділянках тіла не було й натяку на кров — шкіра була ідеально біла, неначе знебарвлена, м’яко зморщена, ніби змащена товстим шаром корейського крему.
Під светром щось рухалося… у різних місцях… десятків зо два… за розміром як великі кошенята, тільки без форм.

Раптом вказівний палець Михайла судомно затремтів, указуючи кудись позаду Сергієнка.

Участковий миттєво обернувся — і в ньому спалахнув тваринний, чистий страх, який він не відчував навіть у АТО, коли виходив з оточення.

До нього повз слимак — близько двох з половиною метрів завдовжки й сантиметрів сімдесят завширшки. Чорна спина, прямокутні блідо-червоні риски, що складалися в паралельні лінії по боках
Істота різко піднялася — до людського зросту.

На дві десяті секунди участковий заціпенів, як колода. Потім рефлекс.

Серія пострілів табельного Форта розірвала мертву тишу. Він бив під «ріжками», де, на його думку, могла бути голова.
Після п’ятого пострілу слимак опав і почав стискатися. Сергієнко стріляв іще, загалом разів дев’ять — десять.
Ствол шипів від капель ранкового туману.

Слимак більше не рухався. Він стиснувся майже в півтора рази, нагадуючи тушу підстреленого великого кабана.

Участковий крутив головою, шукаючи шлях відходу та можливих родичів чудовиська.
Знову спрацював периферійний зір: на дереві, на могутньому горісі, щось рухалося по гілках — не менше за попереднього слимака, але кольору кори.

Сергієнко випустив у нього ще одну серію. Слимак зірвався й намертво гепнувся вниз.

Стрибками дільничний добіг до хвіртки й проскочив її. Оглянувшись, побачив, як другий монстр лежить нерухомо.

Він швидко підбіг до дачі Івана Григоровича — і в цю мить відчинилися двері дровітника, який він не оглянув. Звідти вийшов сам господар — напівголий, зігнутий, видавав звуки, схожі на благання про допомогу, і знімав щось зі спини.

Набоїв у пістолеті не залишилося. Відстань до машини й до Івана була однакова. Доля секунди на рішення — і участковий переліз через огорожу, наче не відчуваючи важкого броніка.

— Що там? — крикнув він.

Іван Григорович повернувся спиною.
Під шкірою — два ряди пухлин, кожна розміром із волоський горіх. І всі вони рухались.

Тремтячими руками поліцейський набрав «103».

— Швидка, слухаю вас… опишіть проблему. Ви не встані говорити?
— Поліцейський офіцер громади Сергій Сергієнко…
— Слухаю вас, Сергію, не мовчіть.
— Я… не знаю, як пояснити…
— Де ви знаходитесь? Поясніть, як бачите — ми направимо бригаду.
— Тут у дачника… паразити на спині, під шкірою… розміром із грецький горіх… вони шевеляться…
— Як багато їх? — після паузи спитала диспетчер.
— Десятки два… я серйозно. Тут ще слимаки…
— Опишіть слимаків.
— Я серйозно! Я не вживав! Я з командиром півгодини назад говорив! Два… великі… гігантські слимаки… один сірий, другий чорний! — майже зірвався на істерику поліцейський.
— Ви на авто? Негайно підіть до машини. Переконайтеся, що вона була закрита. Обдивіться себе. Сядьте в авто й скиньте нам GPS-координати. Зрозуміло?
— Так… зрозуміло, — вже сідаючи в Duster, відповів участковий.