перша

Участковий їхав на виклик. Його дратувало буквально все:
виклик зі 102 перекинули на них, а не відправили патруль;
вечоріло, день і так був важкий;
а ще й виклик — на дачі.

Дачні масиви довкола колишнього санаторію «Рай-Оленівка» тяглися один за одним. Перші кооперативи виникли ще у 70-х, останні — на початку 90-х. І скільки років тривало питання про переведення цих дач у житловий фонд — стільки ж років ніхто цього не робив. Тож чия це юрисдикція — щоразу було під питанням.

Він спинився недалеко від санаторію, з боку колишньої їдальні. На найближчій до дороги ділянці копирсався чоловік пенсійного віку.

Участковий рушив від машини одночасно з чоловіком, який теж пішов назустріч.

— Поліцейський офіцер громади Сергій Сергієнко, — чітко й голосно представився участковий.
— Офіцер громади?.. — округлив очі дачник, здивувавшись.
— Що у вас сталося? Капусту покрали? Зараз викличу Нацгвардію, — проварив участковий із зайвою ескалацією.
— Та це кооператив від райадміністрації… Я — Іван Григорович. Колись працював… — він зам’явся. — Працював де треба.
— Іване Григоровичу, давай по суті, — змінив тон, але не характер розмови Сергієнко.
— У нас пропадають люди, — відверто засмучено почав дачник. — Я ж пояснював по телефону. Чому не слідчі?
— Я ж не сам себе направив. Давайте факти. Якщо треба — будуть і слідчі.

— Ну… — невдоволено продовжив Іван Григорович. — У нашому кооперативі близько ста ділянок. Зазвичай на одній живе одна-дві людини, переважно старшого віку. Хоча навесні та влітку двадцять другого тут було як у вулику — до самих холодів. Поки ворога з півночі не відкинули і люди не роз’їхались. Наступні роки людей ставало менше. І на сезон двадцять п’ятого нас лишилося семеро: троє на цій вуличці і четверо на тій.

Ті четверо зникли серед літа. Ну немає — і немає. Доки ділянки не почали бур’янами заростати. Знаю, що з Тетяною діти втратили зв'язок: вони в Німеччині, заяву подали на Слобідський район, а тут ніхто й не шукав. Ситуації схожі: рідні повиїжджали, старші лишилися.

— На нашому краю — я, зубничка Галина Миколаївна та Михайло. Михайло наймолодший — років п’ятдесят. Єдиний, хто не отримував дачу, а успадкував. Ось Михайла немає вже три доби. На телефоні — гудки ще йдуть. Може, запеленгувати якось?

— Іване Григоровичу, ви серйозно? Пропав чоловік років 50… Ви б у ТЦК звернулися для початку.
— Та ні, в нього вроджена кардіальна аномалія — синдром тихого шляху.
— Її ж не видно візуально, цю аномалію? — перебив участковий. — Ні? Ось вам і відповіді…

— Я хочу подати заяву, — кинув у спину Сергієнку Іван Григорович, бо той уже розвертався до виходу з подвір’я.

Сергієнко мовчки повернувся, розкрив папку, надав бланки. Тихо, майже пошепки, вказував, де що писати. Коли забрав заяву, подивився на неї на просвіт у світлі вересневого заходу та поклав назад у папку.

— Де ця ваша зубничка, Галина Миколаївна?
— Ось вуличка: четверта дача ліворуч. А Михайлова — праворуч, під волоським горіхом.

Горіх цей був ще з вісімдесятих: справжнє ісполінське дерево, яке своїм гіллям накривало півтори ділянки. Дачі ж поросли і культурними, й інвазійними рослинами, тож інколи людське втручання проглядалося хіба що в стежках. Ноги ковзали по горіхах, якими була встелена вся вулиця — так, ніби вони нікому не потрібні.

«Дивно…» — подумав участковий. Зазвичай за ці горіхи ціла війна йде, навіть виклики були.

Ось і дача зубнички. Літня, навіть древня вже жінка, що не практикує стільки років, що слово «стоматолог» до неї  не чіпляється. Ділянка в неї доглянута: трава викошена, квітів багато, будиночок — маленький, але на два поверхи.

— Поліцейський офіцер громади Сергій Сергієнко, — повідомив участковий.
— Заходьте, — пролунало десь за виноградними гронами. — Чаю?
— Дякую, давайте по справі, Галино Миколаївно. Часу мало. Іван Григорович уже заяву подав.

— Ну що я, Сірьожа, можу додати… Вас можна так називати? — він кивнув. — Ми, старі, люди безпокійні. Але тут щось дивне відбувається. Нелогічне…

Дільничний з’ясував, що, крім «відчуттів», нічого конкретного в жінки немає. Ввічливо відкланявся й пішов до виходу. Під горіхом дістав пакет, став збирати горіхи — і знову здивувався: ніхто не обносить дачі, хоча врожай цього року в інших місцях пропав через весняні заморозки.

Раптом Сергієнко відчув чиїсь очі. Краєм зору помітив рух. Випрямився, повернувся ліворуч — і завмер.

За сітчастим парканом, з-за загратованого вікна контейнера на нього дивився чоловік. Років п’ятдесяти. У фіолетовому світшоті — чи светрі, як казав Іван Григорович — із принтом ендоскелета. Обличчя бліде, майже безкровне. Шкіра м’яко поморщена, ніби змащена якимось корейським кремом. Очі дивилися повз нього — трохи вбік.

«Сольовий?» — промайнуло в голові.
«Та ні… не схожий. У нього ж ця… вузька аномалія».

Участковий рефлекторно торкнувся пояса там, де мала бути кобура, і непомітно став відходити до виходу з вулички.

На самому виході зіткнувся з Іваном Григоровичем. Підійшов близько і пошепки сказав:

— Ви впевнені, що Михайло пропав? Я бачив його у вікні. Може, забухав?
— Та ні… Мишко не вживає. У нього хвороба.
— Давай так, Григорович, — продовжив Сергієнко. — Я заяву твою поки не реєструю. Завтра о сьомій ранку, перед розводом, я тобі телефоную — і вирішуємо, що робити.

Іван Григорович погодився.