РОЗДІЛ 10 «Війна. День перший»

Від автора

Світанок того дня не приніс із собою ані надії, ані звичного відчуття нового початку, тому що ще до того, як перші промені сонця торкнулися веж фортеці, кожен, хто перебував усередині її стін, уже знав, що цей ранок стане межею між старим світом і тим невідомим майбутнім, яке або подарує свободу цілому поколінню людей, або назавжди поховає їхні мрії під уламками чергової поразки. Вона була певна, що має помститися за людей, які заслуговували на те щоб за них боролися.

Важкі хмари нависли над рівниною настільки низько, що здавалося, ніби саме небо схилилося до землі, бажаючи на власні очі побачити те, як діти чотирьох королівств піднімуть зброю одне проти одного через помилки тих, хто колись назвав себе володарями цього світу, а тепер був готовий втопити його в крові лише заради того, щоб утримати владу у власних руках. Тремтіння  серця віддавало аж у поясницю. 

Меліса стояла на найвищій частині західного муру, міцно стискаючи холодний камінь долонями, і вдивлялася в обрій настільки напружено, ніби намагалася роздивитися не армію, що вже вишикувалася на протилежному боці долини, а власне минуле, яке в неї колись відібрали так само жорстоко, як відбирають у дитини останню згадку про тих, кого вона любила найбільше. Перед нею простягалося ціле море людей, і безліч прапорів, які розвівав вітер, нагадували хвилі на темній воді, проте Меліса бачила не кольори й не символи королівств, а обличчя тих, хто добровільно чи примусово став частиною чужої гри, навіть не усвідомлюючи, що багато років поспіль їх навчали ненавидіти одне одного лише для того, щоб справжні винуватці залишалися недоторканними. В глибині душі вона згадувала всі свої моменти з дитинства : щасливі і нещасні. Життя не завжди було до неї добрим. І вона доброю точно не могла лишитись. Єдиний хто кохав її всякою: злою і доброю, ангелом з німбом або найжорстокішою у світі. Джейм завжди боявся злості свого батька, його реакції на будь-які дії. Так само він почав боятися саму Мелісу, але їй він дав шанс. Шанс спепелити все на своєму шляху. 

Позаду неї стояли Остін, Джеймс, Тріпсі та Люп, і хоча кожен із них дивився на майбутню битву по-своєму, усіх об’єднувало відчуття дивної порожнечі, яка з’являється тоді, коли страх уже настільки великий, що перестає бути страхом і перетворюється на щось набагато глибше та небезпечніше.

Остін мовчки тримав у руках карту, краї якої давно стерлися від постійних дотиків, і в його очах читалася втома людини, яка протягом останніх тижнів намагалася передбачити кожен можливий розвиток подій, ніби від його здатності прорахувати майбутнє залежало не лише життя друзів, а й доля всього світу, який повільно наближався до точки неповернення.

Тріпсі несвідомо поклала руку на живіт, і цей жест був настільки природним, що вона сама його не помітила, однак усередині неї вже давно жила не тільки тривога за себе чи за друзів, а й болісне усвідомлення того, що десь посеред цієї війни існує маленьке життя, яке ще навіть не побачило світу, але вже стало його заручником.

Джеймс стояв трохи осторонь від інших, і його погляд був спрямований далеко вперед, туди, де серед темних знамен королівства Тіней перебувала людина, яку він усе життя називав батьком, хоча ніколи не відчував від неї ані любові, ані гордості, ані навіть звичайної людської теплоти, без якої дитинство перетворюється на довгий коридор із зачиненими дверима.

— Дивно, — тихо промовив він після довгого мовчання, не відводячи погляду від горизонту, — усе життя я боявся того дня, коли доведеться дивитися йому в очі, а тепер мені здається, що я боюся зовсім не його.

Меліса повільно повернула голову.

— А кого тоді?

На обличчі Джеймса з’явилася ледь помітна усмішка, більше схожа на тінь болю, ніж на справжню усмішку.

— Себе після того, як усе закінчиться.

І хоча ніхто не знайшов правильної відповіді на ці слова, кожен із них зрозумів їх набагато краще, ніж хотів би.

—   У нас є кілька хвилин , якщо комусь є що сказати одне одному, то скажіть зараз,- крикнув Роб, сідлаючи білого благородного коня.

Джеймс підійшов в притул до Меліси.

— Знаєш, навіть якщо душею ти за тисячі кілометрів від мене, навіть якщо ти маєш сумніви і навіть якщо твої почуття до мене в полу'ї помсти згасли. То знай я кохатиму тебе все життя. Я любитиму в тобі не тільки все хороше, а й те що не є досконалим. Ти моє восьме диво світу. Дівчина, що заслуговує на всі квіти світу. Ти неземна краса, ти та що забрала моє серце.Та я зізнаюсь тобі, якщо ти його розіб'єш я не засмучусь. Бо це ти...

Сльозинка з ока раптом впала на щічку . Джеймс пальцем прибрав її. Довго чекаючи на відповідь, не отримавши в слід ані слова , він розвернувся, проте тендітна рука його зупинила. 

—  Пробач мені. Я так страждала, що не бачила як я тебе відштовхую . Та те як згасають наші почуття. Я спалю тут все вщент і якщо ти готовий бути зі мною та розділяти бажання помсти. То ми кохатимемо один одного і помремо в один день, але якщо я отримаю відмову, то нашим стосункам приречений кінець. 

—  Я готовий . Я готовий ...

В той моент Остін не зволікав теж, вирішив нарешті проявити сміливість і поговорити з Тріпсі.

— Чому ти обрала його, а не меенее-не?

— Я дівчина, що виросла в королівстві де все стовується почуттів. Я звикла, що чоловік має кричати про любов і нести за це відповідальність. Ти не вмієш так. Та ніч була помилкою ти і так це знаєш. Тому я думаю краще, щоб Люп про це не знав.

— Я для тебе ганчірка  ? Хто б міг подумати, що свята та ніжна білявка Тріпсі , зовсім не свята. Крутити двома і одразу це ж просто талант. Ти встромила ножа в спину Люпу і розбила мені серце. тобі самій не соромно?

— Кожен раз коли я дивлюсь на свій живіт. Кожен раз коли зранку в мене  страшенний токсикоз я згадую про ту помилку. Я корю себе так, як ніхто себе не корив.