РОЗДІЛ 4 « Крапки над І »

МЕЛІСА

Моє тіло стало дивно легким, ніби воно більше не належало мені. Голова безвольно відкинулася й притулилася до його плеча. Я відчула тепло його шиї, шорсткість тканини під щокою, і запах — дим, метал і щось невловимо знайоме.

— Не засинай, — сказав він уже тихіше, майже біля самого мого вуха. — Ти не маєш права зараз засинати.

Я хотіла розсміятися. Я ж не дитина. Але замість сміху вирвався лише слабкий подих.

Кроки Джеймса були швидкі, важкі, впевнені. Я відчувала, як його груди здіймаються під моєю долонею, яку він несвідомо притис до себе, щоб я не зісковзнула. Його серце билося швидко — надто швидко. І чомусь це давало дивне відчуття безпеки.

Навколо хтось щось кричав. Чи то вітер гнав слова повз мене, чи то люди метушилися — я не розуміла. Усе звучало так, ніби я занурена під воду.

— Вона втратила надто багато сил, — почула я чийсь голос здалеку.

— Я знаю, — коротко відповів Джеймс. — Вона дихає. Поки дихає — я її не відпущу.

Його хватка стала міцнішою.
 

Темрява підступала, але в ній з’являлися спалахи — уривки спогадів, обличчя, блиск мечів, мій власний крик, який розривав повітря. Я віддала більше, ніж могла. Я знала це. Але в той момент це не мало значення.

Єдине, що було реальним, — це його руки.
 

Я спробувала поворухнути пальцями. Вони ледве здригнулися, і, здається, він це відчув.

— Ось так, — прошепотів він, і в його голосі з’явилася полегшена хрипота. — Ти ще тут. Чуєш? Ти ще тут.

Я хотіла сказати: «Я не збираюся так просто зникати».

Але слова розчинилися.

Світ став м’яким, далеким, мов нічне небо без зірок.

Останнє, що я відчула перед тим, як остаточно втратити свідомість, — це те, як Джеймс притиснув мене ближче до себе, ніби між мною і темрявою він поставив власне тіло.

І в тій темряві, що нарешті поглинула мене, не було страху.

Лише відчуття, що мене несуть. І не дозволять упасти.

Мене вирвало з темряви не світло — запах.

Різкий, терпкий запах смоли, вогкості й свіжо розколотої деревини. Він пробився крізь важкість у грудях і змусив мене зробити неглибокий, болісний вдих. Свідомість поверталася повільно, ніби я підіймалася з глибокої криниці, де кожен рух давався з надзусиллям.

Я відчула, як мене обережно кладуть на щось тверде, але накрите грубою вовняною тканиною. Ліжко. Ні — дерев’яна лежанка.

— Вона холодна, — голос Джеймса звучав ближче, ніж я очікувала. У ньому ще залишалася напруга, але тепер вона змішувалася з полегшенням. — Вона втратила свідомість по дорозі.

— Поклади її ближче до вогню, — пролунало інше, глибоке, шорстке, ніби саме дерево навчилося говорити. — І не метушися, хлопче. Паніка ще нікого не врятувала.

Я ледве розплющила повіки.

Стеля над головою була низька, з темних балок, між якими просочувався тонкий дим. Полум’я в каміні кидало на стіни золотаві тіні, що рухалися, немов живі. Хижа була стара, але тепла...

Джеймс стояв поруч, схилившись наді мною, і я вперше побачила, наскільки він виснажений. На його щоках осів пил, на рукаві — темні плями, а волосся було скуйовджене вітром. Його очі зустрілися з моїми — і в них спалахнуло щось, що він не встиг приховати.

— Меліса, — тихо видихнув він. — Ти отямилась.

Я спробувала щось сказати, але замість слів вирвався лише хрипкий звук.

І тоді в полі мого зору з’явився старий чоловік. Зморшки на його обличчі так і кричали про тяжке життя.

Він стояв трохи осторонь, спертий на важку сокиру, що слугувала йому за посох. Його сиве волосся спадало на плечі нерівними пасмами, борода була густа, наче мох на старому дубі, а очі — світлі, уважні, зовсім не такі старі, як обличчя.

— Очі ясні, — пробурмотів він, розглядаючи мене. — Значить, душа ще міцно тримається за тіло. Просто знесилена певно .

— Ви можете їй допомогти? — голос Джеймса був тихий, але в ньому звучала прихована вимога
 

Старий лісоруб повільно підійшов ближче. Його кроки були важкі, але впевнені, ніби ця хижа і весь ліс навколо підкорялися йому.

— Я не цілитель, — сказав він спокійно. — Але я знаю ліс. А ліс знає, як повертати те, що майже втрачено.

Він нахилився, торкнувся моєї руки шорсткими пальцями, і я відчула тепло — не магічне, не палаюче, а живе, земне.

— Вона віддала забагато, — тихо додав він, ніби більше до себе. — Сила — не бездонна криниця. Навіть якщо думаєш інакше.

Я заплющила очі на мить, бо кожне слово віддавалося в голові глухим болем.

— Вона рятувала нас, — жорстко відповів Джеймс. — Вона не могла інакше.

Старий пирхнув.

— Усі герої так думають, — сказав він. — Поки не залишаються лежати отак, без сил.

Я відчула, як Джеймс напружився. Його плечі , неначе опали.
 

— Я не герой, — ледве чутно прошепотіла я, змушуючи себе говорити. — І… я ще не лежу.

Обидва подивилися на мене.

У куточках очей старого з’явилися глибші зморшки — чи то від віку, чи то від усмішки.

— О, говорить, — сказав він. — Значить, буде жити.

Джеймс нахилився ближче, його рука обережно торкнулася мого плеча, ніби він боявся, що я знову зникну.

— Ти налякала мене, — тихо зізнався він, і в його голосі не було жодної звичної іронії.

Я хотіла відповісти щось гостре, щось легке, щоб розвіяти напругу. Але замість цього просто подивилася на нього довше, ніж слід було.
 

Вогонь у каміні тріснув, і старий лісоруб почав кидати у казан трави, від яких повітря наповнилося гіркуватим ароматом.

— Вона залишиться тут до ранку, — сказав він, не обертаючись. — Ліс сьогодні неспокійний. А ти, хлопче, якщо вже ніс її через півшляху, тепер сядь і не крутися. Вогонь сам по собі не підтримується.

Джеймс не заперечував.

Він сів поруч із лежанкою, не зводячи з мене погляду, ніби боявся, що варто йому моргнути — і я знову зникну в темряві.