РОЗДІЛ 3 « Хранителі долини »

ТРІПСІ
 

Один із тролів рухався просто на мене, його кроки глухо відбивалися в землі, і здавалося, що сама долина здригається під його вагою. Я хотіла відступити назад, обережно, тихо, щоб не видати страху, але нога зрадницьки зачепилася за коріння, і я навіть не встигла зойкнути, як покотилася вниз схилом, немов клубок пряжі, що безпорадно падає зі столу й розмотується все швидше. Ненавиджу таку безпорадність.

Гілки боляче дряпали обличчя, волосся чіплялося за кущі, сукня рвалася об каміння, а світ крутився перед очима без упину, доки я нарешті не зупинилася біля невеликого джерела, вода в якому виблискувала так яскраво, ніби всередині хтось розсипав пригорщу срібних зірок.

Я повільно підвелася навколішки, намагаючись оговтатися, і зазирнула у воду. Моє відображення було настільки чітким, що я розгубилася, бо, здається, навіть у дзеркалі ніколи не бачила себе так ясно. Подряпина над бровою вже почала наливатися темним відтінком, губи були в бруді, на щоках заплуталося листя, а в очах — розгубленість, яку я так старанно ховала від інших.

Я обережно занурила долоні у прохолодну воду й почала вмиватися, відчуваючи, як вона змиває пил і біль, разом з тими подряпинами. І саме тоді, випадково розплющивши очі під водою, я побачила щось темне, що стрімко наближалося з глибини. Мені стало цікаво, я нахилилася ще нижче — і раптом земля вислизнула з-під рук. Здається головний мій недолік - всюди вперти свого носа.

Я впала у воду. Раз і бульк...

Холод обійняв мене з усіх боків, вода ринула в ніс, у рот, у вуха, позбавляючи орієнтації. Сукня перекрутилася так, що корсет боляче стискав груди, не дозволяючи вдихнути, хоча у воді це було і так неможливо. Нога заплуталася у водоростях, і що більше я намагалася вирватися, то міцніше вони тримали мене, немов невидимі пальці.

Паніка розлилася всередині, важка й пекуча. Я почала плакати, і навіть не знала, що у воді можна плакати, бо сльози зливалися з річкою, та біль у грудях ставав нестерпним. Здавалося, що сама глибина не хоче мене відпускати.

І раптом крізь туман я відчула, як у воду пірнуло чиєсь тіло. Воно рухалось швидко й упевнено, опускаючись глибше, до моєї заплутаної ноги, чиїсь руки обережно, але сильно розплутували водорості. А потім вони огорнули  мою талію, притиснувши мене до себе, і одним ривком витягнули  на поверхню.

Коли моє тіло торкнулося землі, я почала кашляти так, ніби народжувала нові легені, ніби вперше вчилася дихати. Повітря входило різко, болісно, але солодко, і я трималася за землю, щоб переконатися, що вона справжня.

Я спробувала розгледіти рятівника, але ще не могла чітко сфокусувати погляд, коли раптом гучний, глибокий голос змусив мене здригнутися.

— Ти русалка чи самогубця? — пролунало надто близько.

Я підняла очі. Він був високим, із міцними плечима й упевненою поставою, а лінія його підборіддя здавалася трохи різкою, ніби вирізьбленою не зовсім симетрично. На щоці виднівся шрам — грубий, нерівний, той, що не з’являється випадково. Я одразу відчула, як щось стислося в моєму серці, бо біль інших людей я завжди відчуваю глибше, ніж вони самі дозволяють собі визнавати.
 

Та я знала, що співчуття не завжди доречне, особливо коли ти щойно захлиналася у воді.

— Я… Тріпсі Клоз, — тихо промовила я, намагаючись піднятися з лежачого положення й сісти рівніше, хоч усе тіло ще тремтіло від пережитого.

Він нахилив голову, уважно розглядаючи мене, і в його погляді промайнуло щось складніше, ніж проста цікавість.

— Ох, Тріпсі… як ти потрапила в нашу долину? — запитав він уже спокійніше, але в голосі звучала напружена настороженість.

Я впала випадково й скотилася прямісінько вниз, — швидко відповіла я, намагаючись говорити рівно, хоча в грудях ще пекло від води, а голос зрадницьки тремтів.

Незнайомець уважно дивився на мене, і в його погляді не було ані легковірності, ані грубості — лише напружене зважування кожного мого слова, ніби від цієї розмови залежало щось більше, ніж просто моя присутність у їхній долині.

— То ти не місцева? — запитав він, і цього разу в його голосі з’явилася глибша нота, наче ця відповідь була для нього важливою.

— Ні, я з Королівства Серця, — обережно промовила я, не відводячи очей.

Його реакція була миттєвою й виразною: плечі напружилися, пальці стиснулися в кулак, а в очах промайнуло щось темне, майже болісне, ніби я випадково торкнулася старої рани.
 

— І що ж ти тут забула? Вам заборонено виходити за межі брами, — відказав він, і в його словах звучала не стільки злість, скільки гіркий досвід.

— Це довга історія, і я сама не до кінця розумію, як опинилася тут, — відповіла я тихіше, відчуваючи, як хвиля втоми знову накриває мене.

Я дивилася на нього й відчувала значно більше, ніж він дозволяв побачити . Я розказала йому все що відбувалося, про всі тонкощі дивини . Я розповіла йому більше про себе, ніж планувала, про випробування, про свої здібності, про Мелісу, Остіна та Джеймса і навіть про страх, який я ховала під усмішкою, бо мені раптом здалося, що ця людина не скористається моєю відвертістю.

Коли я закінчила, він дивився на мене вже без тієї гострої настороженості, що була спочатку.

—  Тепер ти , - промовила я

— Я колись був стражником Забуття, — додав він тихо, — служив законам, яких не міг погодитися. Їхня правда була чужа моєму серцю. Мене вважали зрадником, але насправді я лише прагнув не стати інструментом того, що вбивало людяність. За це мене мали вбити, але як бачиш я тут .

—  Як тебе звати?,- запитала я

—  Я Люп, — промовив він, і в його голосі звучала рішучість та тихий біль, що ховався за суворістю. — Прізвисько мені дав мій брат, який загинув у стінах Королівства Забуття. Він назвав мене так тоді, коли я ще був юнаком… і воно залишилося, як нагадування про минуле, яке я не можу забути. Шрам на щоці залишився як пам’ять про ті дні, і мені вдалося втекти.

— Я слухала його, відчуваючи, як його слова огортають мене дивним теплом і водночас тривогою.