РОЗДІЛ 2 « Ліс з тролями »

Меліса

Так давайте думати логічно, чому ми всі тут?

— Я думаю ми просто невдахи,саме тому нас сюди і кинули,- рромовив Остін

— Ооо ти дуже кмітливий,- промовила я .

— Т не така як ти еге ж ,- фиркнув Джеймс

—  Еге ж , - перекривила його я

Джеймс різко глянув на мене. Мало не з огидою...

— Це не смішно, Меліса.

— А що тоді? Трагедія? — я розвела руками. — Ми стоїмо посеред ночі біля озера, яке показує нам галюцинації, і ти поводишся так, ніби ми вже винні у чомусь. Нам потрібно чітко зрозуміти, що взагалі відбувається...В нас є карта, ми бачили фрагмент , схожий на підказку...

Тиша впала важко.

Остін нервово засміявся.

— О, чудово. Тепер ми ще й злочинці. Давай, скажи — що саме ми зробили? Народилися?Чому я взагалі маю в цьому хаосі думати , хто ви взагалі такі?

Тріпсі обійняла себе за плечі.

— Мені не подобається, як це звучить…
 

Я перевела погляд на воду. Вона знову була спокійною, занадто спокійною.

Я знала, що в ній щось є вона може бачити набагато більше , ніж ми . Цікаво чому так багато загадок, чому ці троє не можуть на пряму сказати хто вони і розказати свою історію .

— Якщо нас сюди привели, — повільно сказала я, — значить, ми для чогось потрібні.

— Або як жертви, — кинув Джеймс.

Остін різко повернувся до нього.

— Ти можеш хоч раз не говорити так, ніби знаєш кінець історії?

— А ти можеш хоч раз подумати, перш ніж язиком молоти? — холодно відповів Джеймс.

— О, почалося…

Я стала між ними.

— Досить. Якщо ми тут — це не випадковість. Озеро показало нам тронний зал. Корону. Лордів. І нас… маленьких.

— Так , так це просто загадка,- промовив Остін.

— Яка у сраку загадка, ти що помішаний параноїк?,- відповів Джеймс

Остін повільно витер губу рукавом і глянув на нього не злісно — а зосереджено.

— Ні. Я не параноїк. Я думаю.

— О, зараз буде геніальна теорія, — фиркнув Джеймс.
 

— Помовч, — різко сказав Остін. — Просто послухай.

Він зробив крок ближче до озера, але вже обережно.

— Нам показали чотири речі. Не хаотичні картинки. Символи. Корона. Тронний зал. Лорди. І ми — маленькі.

Я схрестила руки.

— І що з цього?

— Те, що це не страшилка. Це структура.

Тріпсі тихо запитала:

— Яка структура?

Остін заговорив повільніше, ніби сам складав усе докупи:

— Корона — це влада. Трон — це місце влади. Лорди — ті, хто зараз її мають. А ми маленькі… — він глянув на нас. — …бо ми були частиною цього ще тоді.

Джеймс напружився. Вена на його лобі почала виблискувати настільки сильно , що я вже замислилась над тим , що буде якщо вона лусне.

— Продовжуй.

— Якщо нас показали дітьми, значить, це почалося давно. Можливо, ми не випадкові. Можливо, нас не «кинули» сюди. Нас готували.

Мене пробрало холодом.

— Готували до чого? Яка маячня. Все життя в королівствах нас вчили багатьом дисциплінам, витворам мистецтв та вмінню різної роботи .

Остін ковтнув.

— До заміни.

Тиша. Гробова тиша.
 

— Ти хочеш сказати… — прошепотіла Тріпсі.

— Що Лорди не вічні, — перебив її Остін. — І корона не належить їм назавжди.

Джеймс стис кулаки.

— Це божевілля.

Раптом мені здалося, що з Джеймсом щось не те, знаєте таке відчуття начебто людина намагається показати протилежну сторону себе, якою вона не є і якою ніколи не була. Це досить дивно, я знала що від нього варто триматися як можна далі. Такі хлопці лиш на перший погляд дуже бісять, а потім і оком не поведеш і мені вже треба тішити його дітей.

— Ні, це логіка, — Остін різко повернувся до нього. — Чотири. Чотири трони. Чотири Лорди. І нас — теж чотири.
 

Я відчула, як серце починає битися швидше.

— А якщо «чотири стануть одним»… — тихо сказала я.

Остін підхопив:

— …це означає, що корона не ділиться. Вона одна. Але тримається на чотирьох.
 

Тріпсі заплющила очі.

— А «один стане зрадником»?

Ніхто не відповів. Хоча над її словами я звісно замислилась, вона точно щось відчуває та знає.Знає те чого не знаємо і не бачимо ми.

Остін провів рукою по волоссю.

Джеймс похитав головою.

— А як ти збираєшся це «розв’язати»?