РОЗДІЛ 1 «Після дванадцятої»

Меліса Лінтон

У нас не святкують вісімнадцятиріччя.

Його просто переживають.

З дитинства нас готують до цього дня. Нам пояснюють, що пам’ять — це тягар. Що людина, яка занадто добре пам’ятає, починає ставити забагато питань. Сумніватися. Порівнювати. Боятися втратити.

А страх робить слабким, саме так кажуть  лорди .

Так повторюють наставники в школах та матері своїм дітям, коли ті смокчуть палець.

Після вісімнадцяти кожен проходить Забуття. Частина спогадів стирається. Не всі — тільки ті, що «заважають розвитку». Особисті прив’язаності, сильні емоції, старі образи. Залишається тільки необхідне: навички, знання, обов’язки.

Кажуть, так люди працюють краще.

Не відволікаються, не тримаються за минуле. Не бояться ризикувати.

Кажуть, так легше будувати сильне королівство. І всі в це вірять. Майже всі.

Сьогодні мені вісімнадцять…

Мама цілий день поводилась спокійно. Занадто спокійно. Вона готувала вечерю, ніби це звичайний день. Батько мовчав. Вони вже проходили це. Вони не пам’ятають свого життя до вісімнадцяти. Вони не знають, ким були.

Я раптом згадала один вечір. І вчепилася в нього, ніби це єдине, що може втримати мене тут.

Мені було десь десять. Того дня почалася страшна гроза. Небо було майже чорне, вітер гнув дерева, а дощ лив так, ніби хотів змити все місто.

Я завжди боялася грози.

Пам’ятаю, як вимкнулося світло. Усе стало темним і тихим, тільки гуркіт грому розрізав повітря. Я тоді вибігла зі своєї кімнати босоніж і мало не впала на сходах.

Мама вже запалювала свічки на кухні. Маленькі жовті вогники тремтіли від протягів. Вона подивилася на мене й одразу зрозуміла.

— Знову воюєш із небом? — усміхнулася вона.

Я мовчки кивнула й підійшла ближче.

Тато в той момент повернувся з вулиці — мокрий до нитки. Він приніс якісь дошки, щоб укріпити віконниці. З нього текла вода просто на підлогу, а мама сварилася, що він усе заливає.

А він тільки сміявся.
 

Грім вдарив так сильно, що я здригнулася і схопила маму за руку.

Тато це помітив.

Він поставив дошки, витер обличчя рушником і раптом сказав:

— А знаєш, що таке грім насправді?

Я похитала головою.

— Це небо свариться з горами. Вони сперечаються, хто з них сильніший.

— І хто перемагає? — тихо спитала я.
 

— Ніхто, — відповів він. — Бо вони частина одного світу.

Я не до кінця зрозуміла, що він мав на увазі. Але мені стало трохи спокійніше.

Мама тоді поставила на стіл чайник і витягла стару ковдру. Ми всі сіли просто на підлогу, між свічками. Дощ стукав у вікна, вітер свистів, але всередині було тепло.

Тато розповідав якісь вигадані історії — про те, що колись давно люди не боялися грози, бо вірили, що вона очищає повітря від страхів. Мама сміялася, перебивала його, казала, що він вигадує.

Я притулилася до них обох.

І в якийсь момент я перестала боятися, н е тому що гроза стихла, а тому що вони були поруч.

Я пам’ятаю, як дивилася на їхні обличчя у світлі свічок. Як тіні рухалися по стінах. Як тато зробив вигляд, що грім — це сигнал до початку «таємної вечері» і урочисто налив мені чаю, ніби я вже доросла.

Тоді я вперше подумала, що хочу, щоб такі вечори ніколи не закінчувалися.
 

І зараз… якщо Забуття забере цей спогад -  я більше ніколи не згадаю, як це — не боятися, бо ти не одна.

Я більше не знатиму, якою була мама при світлі свічки.

Не знатиму, як сміється тато, коли його сварять.

І, можливо, саме це вони називають «зайвим».

Я намагаюся згадати все.

Навіть те, що не люблю.

Наприклад, уроки «Логіки без емоцій».
 

Ми почали їх у дванадцять. Нам одразу сказали: це найважливіша дисципліна перед Забуттям. Бо саме вона готує до «правильного дорослого мислення».

Наша вчителька ніколи не підвищувала голос.

Пані Велер.

Вона завжди носила темно-сірий одяг. Без прикрас. Без кольору. Її волосся було зібране так туго, що здавалося — навіть воно не має права вибитися з порядку.

Вона заходила в клас рівно за хвилину до дзвінка.

І завжди починала з однієї фрази:

— Емоція — це помилка в обчисленні.
 

Я пам’ятаю перший урок дуже чітко.