Епілог

Олеся

Майже три роки потому

- Люба, все гаразд?

- Так, я зараз, - відповідаю тремтячим голосом з-за дверей ванної кімнати.

- Точно все добре?

- Дай мені ще хвилинку. Зараз йду.

   За дверима чую кроки, що віддаляються. А я не знаю сміятися чи плакати, коли витріщаюся на дві рожеві смужки. Ну Вітецький! Таки не вдалося відмовити його від ідеї зачекати з хлопчиком.

   Рівно два роки тому у нас народилися Уляна та Діана. Коли ми потрапили на перше УЗД відразу у той день, коли дізналися про вагітність, нас ошелешили звісткою, що дітей там двоє. Олег світився, як прожектор, а я не знала, як ми впораємося відразу з трьома дітьми. Добре, що Ніка була вже достатньо самостійною. Коханий запевняв, що у нас все вийде, він уже досвідчений татусь. Також не варто забувати про майбутніх дідусів та бабусю. Я дуже хвилювалася про наслідки від препаратів, які приймала у перший місяць, не підозрюючи, що всередині мене б’ються аж два маленькі сердечка. Але сонячного березневого дня після довгих пологів, під час яких я божилася вбити свого чоловіка, якщо ще раз зробить мене вагітною, на світ з’явилися дві здорові дівчинки.

   Звісно, після новини, що скоро наша сім’я поповниться на два крикливих мешканці, постало питання з житлом, адже де ми будемо жити – обговорити ще не встигли. Вирішили, що краще нам усім буде за містом, тому продали обидві квартири та купили будинок у рідному селі. Батько Олега пропонував жити з ним, але ми відмовилися. Оселилися всього через декілька будинків від нього.

   Коли я позбулася гіпса і змогла нормально ходити, ми відсвяткували скромне весілля, де були лише найближчі нам люди. Після довгих вмовлянь коханого я таки погодилася на білу сукню, у якій він мріяв мене побачити.

   Сьогодні ми святкуємо день народження дівчаток. Вітецький, мабуть, дуже старався, оскільки доньки знову схожі на нього. У Діанки лише мій колір очей і немає ямочки на щічці. Хіба моя непосидючість дісталася обом. Не так багато років тому я й уявити не могла, що віднайду себе у статусі дружини та мами. І не проміняла б цю радість ні за які скарби світу.

   Виходжу на вулицю і спостерігаю, як чоловік намагається всадити у автокрісла двох маленьких непосид. Ніка з усією серйозністю вмовляє сестричок слухати татка. Терпінню Олега може позаздрити навіть мертвий. Він жодного разу не підвищував на дітей голос, спокійно все пояснюючи. У мене ж часом були моменти, коли плакала від недосипання та втоми у перший рік життя малят. Здавалося, що не лишилося ніяких сил, але коханий без дорікань вставав вночі та приносив крихіток до мене, щоб погодувати і сам вкладав спати. А Ніка часто бавила двійнят, коли вони підросли. Ми впоралися. І впевнена, що з наступним малюком усе вдасться, адже ми є один для одного надійною опорою та підтримкою.

- Допомогти?

- Я впорався, - обертається, закриваючи дверцята авто. – Все добре? Ти якась бліда, - пильно вглядається в моє обличя.

- Усе чудово, - цілую коханого та стискаю в обіймах. – Я дуже тебе кохаю.

- Як і я тебе. Поїхали?

   За двадцять хвилин прибуваємо до відпочинкового комплексу, де уже зібралася вся наша велика рідня. Приймаємо вітання від родичів та друзів. Дівчатка у пишних сукнях намагаються знайти собі розвагу під столом, та няньок тут сьогодні достатньо, аби дозволити собі розслабитися і не слідкувати за кожним їх кроком. Але не вистачає ще трьох гостей. Вже збираюся дістати телефон, коли чую вереск Ніки:

- Адам! – донька зривається з місця та кидається його обіймати.

- Де тебе носило? – відразу запитує Рома. – І де Камі з Тимуром?

- Сімейні обставини, - криво посміхається. – Зараз будуть.

- Адаме, - шиплю підійшовши впритул, - хоч сьогодні дотерпи зі своїм дружком додому і тримай його в штанах. Після вашого останнього візиту нам ще довго довелося переконувати Ніку, що Каміла просто пальці дверцятами прищемила, тому кричала у ванній.

- Та терпіння – це моє друге ім’я. Вітаю, Леська! – обіймає та цілує в щоку. – Де мої хрещениці?

- Лізь під стіл, там ще не у всіх черевики розв’язані. І не називай мене так!

- Буду! – показує язик і таки відхиляє скатертину біля вільного стільчика.

   З Адамом ми дуже зблизилися. Особливо Олег. Згодом з’явилася і Каміла, яка змогла стати моєю єдиною подругою. Я щиро радію за друзів, адже їм теж довелося пройти нелегкий шлях. Та, нарешті, посмішки Адама припинили бути вдаваними і він зав’язав з пошуками спроб не згадувати свій біль.

   Після гучного свята вирушаємо додому та вкладаємо дівчаток спати. Поки Олег у душі, думаю, як йому сказати про вагітність. Впевнена, він зрадіє, але легке хвилювання все одно охоплює нутрощі. Про нього я забуваю, щойно він заходить до спальні лише в рушнику. Краплі води стікають по рельєфних м’язах та зникають у м’якій тканині. Сковтую від шаленого бажання злизати їх усі язиком. Не борюся з бажанням, сідаю на ліжку та стягую рушник, вкриваючи його тіло вологими поцілунками.

   Палаємо у шаленому гарячому божевіллі, зливаємося тілами, несамовито кохаючись. Пристрасть між нами не згасла ні на іскру, я не боюся бути з ним розпусною, сором’язливою, радісною чи засмученою. Знаю, що кохатиме мене будь-якою. Як і я його.

- Олежику, - підіймаюся на лікті, коли ніжимося в обіймах, вгамувавши пожежу, - нам потрібна нова машина.

- А що з цією не так?

- Скоро ми у неї не помістимося, - кажу, вимальовуючи візерунки на його грудях.

- А конкретніше? – криво посміхається. Гад! Він знає!

- Ти навмисне це зробив? Не порадившись зі мною? – мене охоплює злість, адже ми домовлялися усі рішення приймати спільно!

- Не навмисне, клянусь, - міцно обіймає, - але здогадався. Ти сьогодні пила лише абрикосовий сік. І я годину тому знайшов тест на вагітність. Я невимовно щасливий, кохана. Тільки поглянь, які чудові дітлахи у нас вийшли. Можливо, цього разу там хлопчик, - накриває мій живіт долонею.