Розділ 20

Олег

- Левицька Анжеліка Вікторівна, п’ятдесят три роки, домогосподарка. У шлюбі з Левицьким Платоном Семеновичем, одеським бізнесменом. У Платона є донька, двадцять шість років, живе з ними, має трирічного сина. У Анжеліки був син, Швець Антон Володимирович. За версією слідства загинув внаслідок нещасного випадку, отримавши травми, несумісні з життям у віці шістнадцяти років. Про нього практично неможливо знайти якусь інформацію. На сторінках у соціальних мережах усе видалено так, наче це робив професіонал, аби неможливо було відновити попередню інформацію. Єдине, що вдалося дістати – фото з паспорту. Поглянь, - простягає аркуш і я відразу розумію, що це той самий хлопець, якого бачив на фотографіях з Богданою.

- Що за нещасний випадок? – запитую, не відриваючи погляду від світлини.

- Падіння з висоти. Не самогубство. Він займався паркуром, трюк не вдався і зірвався. Я вважаю, що потрібно навідатися до них та розпитати про Богдану, адже її сім’я переїхала з Одеси у наше місто практично відразу після нещасного випадку, що трапився з хлопцем. А через рік Богдана повернулася з пансіонату.

   Розмова з детективом дещо спантеличила… Отже, у мене був брат. І єдині, хто знає, що тоді трапилося – це його родичі та Богдана.

«Не уявляєш, через що їй довелося пройти» - підсвідомість змушує виринути зі спогадів слова батька Богдани. Невже не змогла пережити смерть хлопця і тепер замінює його мною? Розумію, що єдиний вихід – їхати до загубленої рідні. Не хочу розлучатися з Олесею, але доведеться.

   Ввечері, коли ніжимося в обіймах у ліжку, усе їй розповідаю.

- Поїхати з тобою?

- Не варто, - цілую у скроню, міцніше притискаючи її оголене тіло, - у тебе робота і звіринець. Це всього на два дні.

- Сумуватиму за тобою, - шепоче в шию, забираючись на мене зверху.

   Цього разу наша близькість не схожа на пожежу, що знищує усе довкола язиками полум’я. Усе відбувається чуттєво та повільно, наче кожен з нас намагається розтягнути цю мить, аби вона тривала вічно. Торкаємося одне одного, несамовито цілуємо, зминаючи шкіру пальцями. Це більше, ніж пристрасть. Більше, ніж хіть. Це злиття двох душ в одну, коли підіймаєшся на вершину насолоди і готовий і падати, і летіти, аби лишень це не закінчувалося.

- Вітецький, - бурмоче, впершись лобом в мою грудну клітку, - ти знаєш, що від такого інколи трапляються діти?

- Знаю, - цілую її оголене плече.

- І? – перекочується на бік та притискається до мене своїм тілом.

- І я, мабуть, вибухну від щастя, коли там, - накриваю низ її живота долонею, - ми поселимо маленького мешканця.

- Ти не занадто поспішаєш з планами на майбутнє?

- Не занадто, - притискаю її до себе та через кілька хвилин чую її розмірене дихання, після чого сам провалююся у сон.

***

   Одеса зустрічає дощем. Поїздка, тривалістю у вісім годин вже й так вимотала усі сили. Здається, моя кров перетворилася на каву з автозаправок.

   Навігатор приводить до потрібної адреси. Це великий двоповерховий будинок у приватному секторі.

   Виходжу з машини та йду до воріт, у яких вмонтовано дзвінок. Тисну на кнопку та через хвилину до мене вибігає дівчина. Відчиняє ворота та запитує:

- Ви логопед? Ми якраз чекали на вас.

   Я мав би щось сказати і поводити себе толерантніше, але не можу не витріщатися на глибокий шрам на її щоці.

- Вибачте, - таки переводжу погляд в її очі, - я шукаю Левицьку Анжеліку. Вона тут мешкає?

- А ви хто?

- Її племінник. Мені потрібно з нею поговорити.

- Олег? – чую за спиною дівчини. За кілька секунд до нас підходить жінка, яка рисами обличчя віддалено нагадує маму.

- Ви мене знаєте? – дивуюся.

- Ну, тебе важко не впізнати. Ти дуже схожий на Вероніку.  Проходь, - пропускають у двір. - Це Поля, - киває головою на дівчину.

   Навкруги охайний газон та акуратно підстрижені кущі. Проходимо до альтанки справа від будинку, де стоїть чайний сервіз, та сідаємо за стіл.

- Чаю? Ми щойно заварили з Поліною.

- Ні, дякую. Хочу лише поговорити.

- Вирішив знайти загублених родичів? На жаль, ми втратили зв’язок після смерті Вероніки. Намагалися знайти тебе та Сергія, але ви переїхали…

- Ні, це не поклик крові. Якщо бути відвертим, я приїхав до вас у справі. Я розлучаюся, - дістаю з кишені фото Богдани та кладу на стіл, - з цією жінкою.

   Вони нахиляються над столом, аби поглянути на знімок. Поліна різко блідне, хапається рукою за шрам та вибігає з-за столу. Неочікувано.

- Що з нею? – запитую, повертаючи погляд знову на тітку.

- Послухай, я не можу тобі всього розповісти… Але ця дівчина… Богдана … Вона хвора. Будь обережним.

- І це все, що ви можете мені сказати? – я й так знав, що Богдані дятел поклював мізки. Ця жінка знає явно більше і через невідомі мені причини не хоче розповідати правду.

- Повір, ми теж достатньо настраждалися через її сім’ю. Минуло багато років, і…

- Це ж був не нещасний випадок? – перебиваю. - З вашим сином? Що вона зробила?

- Послухай, хлопчику, не лізь у це. Деякі таємниці краще не діставати з темниці, у якій їх закували. Ти знаєш, де вихід.

   Жінка підводиться та йде геть. Що тепер робити? Очевидно, розповідати, що трапилося, вона не має ніякого наміру. Поїду в готель, щоб десь заночувати, а завтра зранку приїду знову.

   Виходжу за ворота та сідаю за кермо. Відкидаю голову на спинку сидіння та змушую мозок активно підбирати слова для промови, аби переконати її розповісти правду.

   Мій мозковий штурм обривається відкриванням дверей. Поліна без запрошення сідає на пасажирське сидіння, повертає до мене голову та промовляє:

- Я усе розповім. Небезпечно дозволяти їй бути серед людей... Мій тато познайомився з Анжелікою під час відрядження. Вона хоч і не надто серйозна, але добра. Він закохався. Забрав з собою її та Антона, якому на той час було три роки, як і мені. Моя мама нас покинула, тому з нас чотирьох вийшла чудова сім’я. З братом ми прекрасно ладнали з дитинства і нічого більшого, ніж стосунки «брат-сестра» між нами ніколи не було. Але Богдана вважала інакше. З одинадцяти років, відколи наші класи звели, ми стали кращими подругами, часто навідувалися з ночівлею одна до одної… Поки не почався перехідний вік. Богдана у чотирнадцять років спробувала все: алкоголь, секс та наркотики. Я цього не схвалювала, тому наша дружба припинилася, вона знайшла іншу компанію підлітків з такими ж інтересами.