Розділ 19

Олександра

- Хвилюєшся? – Олег відпускає праву руку з керма та обхоплює гарячою долонею мої крижані пальці, хоча в салоні зовсім не холодно, підносить її до губ і цілує кісточки пальців.

- Трохи, - зізнаюся. - Я не казала, що приїду. Сьогодні субота. Усі мають бути вдома.

- Бабуся не ображатиметься, що ти не приїхала?

- Ні. Я говорила з нею та попередила, що сьогодні у мене інші плани.

- А я у ці плани входжу? – кидає хитрий погляд.

- Сьогодні ти увесь ранок входив не лише у плани, - бачу, як знову заливаються рум’янцем його щоки. Схоже, бентежити цю громадину скоро стане моїм хобі.

- Надолужував втрачені роки, - знизує плечима, - ще не всі відпрацював.

- Мені подобається твій підхід, - нахиляюся та цілую його вилицю.

- Я хочу тобі дещо віддати. Зможемо зустрітися?

- Зможемо. Ніку візьмеш? – киває в знак згоди і на його обличчі розпливається  тепла посмішка.

   Дивлюся на цього чоловіка, як зачарована, і досі не можу повірити, що він мій. Від щастя хочеться кричати, аби весь світ почув, і мовчати водночас, аби ні з ким не ділитися, аби ніхто не міг це зруйнувати. Так мало бути завжди, з самого початку. І я пройду з ним через усе, що підготує доля, адже зранку я почула зізнання, про яке мріяла стільки років. Я не відповіла. Не тому, що не кохаю його. Кохаю шалено. Я не хотіла, аби ці слова звучали просто у  відповідь.

   Від хвилювання Олег відволікає мене розмовами. Розповідає про доньку та роботу в школі, як йому подобається працювати з дітьми… Запевняю його, що все налагодиться і впевнено у це вірю.

   Олег зупиняє машину біля дому батьків та проводить мене до під’їзду, ніжно цілуючи.

- Піти з тобою? – шепоче, впираючись головою у моє чоло.

- Я маю зробити це сама.

- Послухай, Олесю, - бере моє обличчя в долоні, - я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Кохаю, - всипає обличчя дрібними цілунками, - до нестями закоханий у тебе з восьми років, відколи вперше побачив умитою. Я готовий щохвилини тобі це повторювати, аби ти запам’ятала це саме так. Пам’ятай про це, добре?

   У відповідь лише киваю, тому що від його слів скувало горло і, здається, щойно почну говорити – заплачу. Міцно його обіймаю на прощання та заходжу до будинку. Підіймаюся на другий поверх, роблю глибокий видих та стукаю у двері.

- Хвилинку! – чую голос мами з-за дверей, які практично відразу відчиняються. Мама дивиться на мене так, наче побачила примару, та впускає тарілку, яку тримала в руках.

- Таню, що трапилося? – на шум виходить тато.

- Мамо, тату, я вдома, - вмить тону у міцних обіймах і розумію, що я, нарешті, повернулася.

***

 Олег

   Чекаю, поки Олеся зайде до під’їзду та їду до будинку батька, який всього через дві вулиці. Не можу стримати посмішку, вона наче приклеїлася. Попри усі негаразди – я щасливий. Нехай Олеся не сказала у відповідь, що кохає мене, але я відчуваю, що саме так і є.

  У дворі мене зустрічає замурзана Ніка.

- Привіт, Лялечко, - підхоплюю на руки, - я скучив.

- І я, татку, - обіймає за шию маленькими ручками.

- Дідусь де? – питаю, опускаючи її на землю.

   Запитання Олесі про маму не виходить у мене з голови. Чітко пам’ятаю лише те, що ми ніколи не бачилися з її родичами, але причини не пригадаю, бо не впевнений, що мені взагалі це пояснювали. Її батьки померли ще до мого народження. Але, можливо, був хтось іще? Чи може хлопець, який був на фото з Богданою, бути нашим якимось далеким родичем? Саме це я спробую вияснити, адже це хоч якийсь кінець, за який можна вхопитися. Якщо його зв’язок з Богданою так намагалися приховати, отже, щось тоді трапилося. І зараз важлива навіть найменша крихта інформації.

- Дідусь у будинку, готує обід.

   Йду до батька та відразу запитую те, що мене цікавить.

- У неї була сестра. Вони були двійнятами. Вероніка була серйозною, а Анжеліка завжди шукала пригод на свою голову, влазила в купу неприємностей, з яких сестра завжди її витягала. Згодом Анжеліка завагітніла не зрозуміло від кого, але з дитиною постійно сиділа Вероніка, адже сестра не могла відмовитися від гулянок. Я був у них дільничим педіатром, так і познайомився з твоєю мамою. Пізніше Анжеліка знайшла якогось чоловіка, забрала малого та переїхала з ним до іншої області. Куди – не сказала. Зв’язок вони підтримували лише по телефону. Як далі склалося – я не знаю. А чому ти запитуєш?

- То у мене є брат? Пам’ятаєш, як його звали?

- Десь є, - знизує плечима. – Імені не пам’ятаю. Це було дуже давно.

- Чому ти раніше не розповідав?

- Навіть не знаю, я ніколи про це не думав. Можливо, Ніка зберігала фото. Якщо хоче, то покопирсайся на горищі.

   Сказати, що я ошелешений – нічого не сказати.

   Вирішую пошукати відповідь серед фотоальбомів. Я знаю, що тато їх зберіг, але заховав якнайдалі, щоб не ятрити себе спогадами. Підіймаюся на горище та шукаю потрібний ящик, який не розпакований ще з дня нашого переїзду. Всідаюся на мішок з цукром та розкриваю коробку.

    На усіх альбомах вказана дата. Дістаю той, на якому рік мого народження. Нічого особливого. Гортаю наступні. Я практично нічого не пам’ятаю з того, що бачу на цих світлинах. Традиційні сімейні фото з відпочинку чи якихось свят. Вглядаюся в кожне фото, поки в очах не починає рябіти. Марна справа, нічого тут немає.

   Складаю усі фотоальбоми назад у ящик. Та тільки підіймаю його, щоб занести на місце – дно не витримує і увесь зміст вивалюється мені під ноги. От треба було лізти? Починаю збирати альбоми та фото, які вилетіли з кишеньок, що розсипалися від часу. На кожному вказаний рік на звороті. Підіймаючи останні декілька знімків, бачу, що ще один залетів за крокву. Тягнуся за карткою та насилу дістаю. Обтрушую від пилу та уважно розглядаю, як і кожне попереднє фото. Мама тримає на руках хлопчика приблизно двох років, і я б подумав, що це я, якби там не була вказана дата за рік до мого народження.