Розділ 14

Олег

   Її погляд, спрямований в одну точку, говорить мені про те, що вона згадує усе, що бачила і чула, хоча я практично нічого не пам’ятаю, але ніколи не забуду той відчай, котрий обволік мене коконом, коли я усвідомив, що трапилося. Здається, я й досі його не позбувся.

   Зрештою, вирішую зізнатися.

- Олесю, я думав, що це була ти.

- Більшої маячні в житті не чула, - фиркає та складає руки на грудях. Нарешті хоч якісь емоції.

6 років тому

   Міцно стискаю в руці маленький оксамитовий мішечок. Тримаюся за нього в марній надії побороти хвилювання.

   Хтось недурний сказав, що перед смертю не надихаєшся. От і я стою біля її під’їзду і намагаюся вгамувати тремтіння в руках. Відчуваю себе боязким невдахою, але я маю це зробити. Якщо вона відмовить, благатиму вдати, що цієї розмови не було і продовжити платонічні стосунки. Але є ризик, що у разі відмови можу поїхати дахом. Хоча, мабуть, він вже давно зі мною попрощався і покочував на інший материк.

   Ще трохи, і я оскаженію від ревнощів і дикого бажання схопити її в оберемок та заховати від кожного погляду з криком: «Вона лише моя!». Мало настирливої уваги Ігоря, якому мені щоразу хочеться чистити писок до кривавої юшки, так і ще потрібно на тренуваннях себе стримувати, коли вона виходить з роздягальні лише в купальнику. І шапочка та окуляри для плавання, які роблять схожими нас на прибульців, ні на мить не допомагають вгамувати реакцію мого тіла.

  Тому, порадившись з батьком, варішив розпочати з натяку. Розтискаю долоню з мішечком та перевіряю, чи не витрусили мої тремтячі руки з нього підвіску для браслету у формі двох сплетених сердець. Поки що на місці.

- Привіт, Олежику, - звучить за спиною нудотний голос Богдани. Обертаюся виключно для того, щоб глянути чи вона з Ігорем. Ну, звичайно!

- А ти тут що, серенаду співати зібрався? Я б допоміг, але гітари не брав, - регоче з власного дурного жарту.

- Йди до біса. Обоє валіть.

- Як скажеш, - фиркає Богдана, окидаючи мене зухвалим поглядом. – Побачимося, - заходить до під’їзду, посилаючи повітряний поцілунок.

   Не розумію, чому Мар’яна з нею досі дружить? Хоча, це лицемірне стерво вміє добре прикидатися. Олеся навідріз відмовляється зізнаватися сестрі у тому, що їй довелося вислухати. Вона навіть мені не казала, я почув двічі випадково. Олеся вдала, що їй байдуже, але ж це не так. Вона лише вдає, що пропускає усе повз вуха, я надто добре її знаю, аби цього не помічати.

   Таки збираюся духом, ховаю мішечок до кишені джинсів та підіймаюся до квартири. Всередині гримить музика та стоїть галас. Шукаю поглядом Олесю. Натикаюся на її спину та Ігоря, який кидає на мене швидкий погляд, різко смикає її на себе та цілує. Нутрощі обпалює скажена лють. Стискаю руки в кулаки до хрускоту та починаю насуватися на цього смертника. Встигаю зробити два швидких кроки, як він згинається навпіл, а Олеся приштамповує йому кулак до вилиці та швидко зникає у ванній кімнаті.

  Очі застилає пелена гніву. Несусь на бовдура та різко притискаю ліктем за горло до стіни.

- Ще раз до неї доторкнешся своїми брудними лапами і я тебе знищу! - відпускаю руку, наношу удар в живіт, тоді в щелепу, замахуюся для наступного і сам пропускаю удар у вилицю від незрозумілого печіння в стегні. Замахнутися знову не встигаю, адже Богдана та Мар’яна відтягують мене.

- Заспокойтеся, у нас тут не півнячі бої, не псуйте мені свято. Ігорка, - звертається до нього Мар’яна, - ти заслужив.

- Вибач, - щиро кажу дівчині та прямую на кухню, щоб випити води та заспокоїтися.

   Набираю воду з крана та жадібно спустошую склянку, але це тільки розпалює спрагу. Випиваю ще одну. В чому справа? Раніше такого не було. Тіло кидає в жар. Знімаю куртку та худі і кидаю на стільчик.

  До спини торкається чиясь рука. Приємно… Прикриваю очі та насолоджуюся відчуттями від прогладжувань через тонку тканину футболки.

- Як тобі мій новий образ?

   Різко розвертаюся до джерела надокучливого голосу. Чортова Богдана!

- А щось змінилося? Дай мені, нарешті, спокій!

   Не чекаючи на відповідь, виходжу з кухні і натикаюсь на Мар’яну.

- Скажеш Олесі, що я чекаю на неї в кімнаті.

- Скажу.

   Проходжу через натовп і хочеться всім посміхатися, навіть зупинитися та потанцювати під запальну музику. Бадьорим кроком йду до кімнати коханої дівчинки. Господи! Як же я її люблю! Все у ній обожню. Дивовижні очі, її неймовірне волосся. Особливо її веснянки. Хочу розціловувати її ніжну шкіру, кусати губи… Думки про неї неймовірно збуджують. Більше всього хочу зараз знову злитися з нею в одне ціле, не відчуваючи під собою землі.

   Падаю на її ліжко. Який у неї м’який плед. І пахне нею, аж в очах замерехтіло.

   Хочу, щоб вона до мене доторкнулася, як приречений на смерть, і лише її дотик зможе мене врятувати. Стискаю ерекцію рукою, щоб хоч трохи полегшити це нестерпне відчуття.