Розділ 8

Олександра

- Давай, малеча, перебирай лапками швидше! – біжу на місці, тому що до пробіжок мою крихітку привчати потрібно ще довго. Тато знав, яку породу собаки для мене обрати, аби я могла з нею бігати. Але для цього їй потрібно ще підрости та вивчити команди.

   Після пробіжки приймаю душ та збираюся до пекарні. Їдучи знайомими вулицями, насолоджуюся ранковою прохолодою. Вона вивітрює з голови непотрібні думки.

   Паркую свій двоколісний транспорт і чую в рюкзаку, як мій телефон раз за разом вибухає від повідомлень. І кому ж це я потрібна о шостій ранку?

Дістаю телефон та відкриваю повідомлення:

Макс: «Привіт.»

«Можемо сьогодні зустрітися?»

«Потрібно поговорити.»

     За звичкою перечитую двічі, аби точно зрозуміти зміст. Не знаю, чи варто відповідати. Остання розмова призвела мене до зриву, котрий вгамував тато. Та й відразу згадую його слова про те, що не варто рубати з плеча і я маю вчитися приймати правильні рішення самостійно.

     Паркую велосипед та з максимальною концентрацією набираю відповідь.

Я: «Добре. Зустрінемося ввечері у Роми.»

Макс: «Я заберу тебе.»

  Потрібно з ним розібратися. Макс нічого поганого мені не зробив і він зовсім не винен у тому, що мої таргани в голові після вчорашнього сну танцювали з бубном. За увесь час нашого знайомства він жодного разу мене не образив. Можливо, тато має рацію, і потрібно спробувати? Не знаю, чи щось з цього вийде. До нього я відчуваю лише симпатію, з ним добре в ліжку, але я не закохана у нього.

   Залишаючи свої думки за межами кав’ярні, заходжу  через службовий вхід. Але відчинивши двері, на мої ноги падає тіло нашого нового керівника, Адама. Очевидно, він вперся у двері спиною.

- О, - відкриває очі та промовляє, лежачи на моїх кросівках головою, - руйнівниця підкатів і матір дерев’яної лопатки. Кхалісі, я приклоняю коліно, - спинається навкарачки та цілує мою руку.

- Так, Тіріон-переросток[1], підйом. Ти де накваситися встиг?

- Відповідальність – це я, - тицяє себе в груди. Приголосні звуки даються йому так собі. – З клубу відразу на роботу.

   Вирішую не підтримувати з ним бесіду. Натомість, закинувши його руку собі на шию, тягну цю майже  двометроову тушу до кабінету Роми та саджу на диван.

- Ти куди? Сідай до мене на коліна, побалакаємо.

- Чекай на мене тут. Прийду і побалакаємо.

   Йду до залу та заварюю міцну каву. На кухні готую перевірений коктейль, який витверезить його п’яний мозок: змащую склянку оливковою олією, наливаю ¼ томатного соку, додаю яєчний жовток, який уже відділила від білка, додаю трохи лимонного соку та дрібку чорного і червоного перцю. Змішую. Підхоплюю каву та йду до кабінету.

   Адам намагається друкувати щось у телефоні, примруживши одне око. Відбираю гаджет та простягаю «ліки».

- Випий це, а тоді каву.

- Що ти мені приготувала, крихітко?

- Криваву Мері. Пий. Тоді кава, - хлопець випиває усе одним махом і кривиться.

- Що за гидота?

- Тепер кава. За тими дверима, - вказую рукою, - є душ. Відразу попереджаю, що спинку терти тобі не буду.

   Йду до кухні з надією, що він послухається і прийме холодний душ, поки приготую йому яєчню. Мало мені власних проблем, то ще й з цим  п’яним йолопом  доводиться возитися.

 - Ти не голий? – заходжу знову у ті ж двері і помічаю, що Адам з вологим волоссям лише у спідній білизні розвалився на дивані та дивиться у стелю порожнім поглядом. – Поїж і поспи кілька годин. Випий воду, - ставлю перед ним на столик тарілку та склянку води. - Я закрию двері ззовні, але за потреби ти зможеш відкрити їх з середини.

- Ти розкажеш Ромі?

- Ні. Якщо це більше не повториться.

- Дякую, - киваю у відповідь та виходжу, зачиняючи двері на ключ.

  За роботою час до обіду спливає блискавично швидко. Готую стандартну партію круасанів, бейглів та маффінів, якими після випічки займуться Мая та Андрій, що готують солодку та солону начинки. Приймаю поставку продуктів та перевіряю накладні.

   Коли завершую усі справи, у залі з’являється пошарпаний Адам. Помічаю здивовані погляди, які на нього кидають працівники, але нічого не коментують.

- Як ти?

- Думав, що здохну, але та гидота, яку ти в мене влила, схоже, подіяла. Чому ти зі мною возилася?

- Я зробила це не для тебе, а для Роми. Він на тебе покладався, а ти в перший день мало усе не зіпсував. Що святкував хоч?

- Не святкував, навпаки… - голос звучить якось зацьковано. Від балакучого блазня не лишилося й сліду.

- Слухай, Адаме, що б у тебе там не трапилося, але не варто шукати виходу на дні. Є люди, які хвилюються за тебе. Не думай лише про себе, подумай і про них. У житті не зустрічала людини, яку егоїзм зробив би щасливішою. Ось, - простягаю йому накладні, - знаєш, що з цим робити? – киває. – Завтра має приїхати працівник з податкової інспекції. Наша бухгалтерка в курсі. Підготуй потрібні документи.