Розділ 3

Олег

  - А хто такий вилупок?

   Вмить давлюся холодною кавою від запитання доньки. Закашлююся і через приступи кашлю вивертаю вміст чашки на котів, що гріли спини поруч з нами на ганку. Ті з диким криком стрімко зриваються з місця та перевертають  порожні відра, що стояли на верхній сходинці.  Я тим часом щодуху намагаюся прокашлятися. На гул прибігає батько, за яким з гавкотом несеться пес.

 - Олеже, живий? В чому справа? – питає занепокоєно і хмурить сиві брови,  поки я намагаюся нормалізувати дихання.

  - Кхм… - хриплю. - Ніко, а де ти почула це слово? - Батько відразу розуміє, що будемо грати у тлумачний словник, тому намагається самоліквідуватися і задкує малими кроками. Шиплю йому ледь чутне: «Стояти!».

  Донька підводить погляд та рівним тоном відповідає:

- На вулиці.

- Хто це сказав? – намагаюся задати питання спокійно, та, мабуть, мені це не надто добре вдалося.

- Н-у-у-у… - каже, розтягуючи, бо за моєю інтонацією вже запідозрила, що з її запитанням щось не так. - Та дід…

- Який дід?

- Мій.

- Який саме?

 - Такий трохи лисий, високий, з бородою…

  Ну звісно! Мав відразу здогадатися, звідки ноги ростуть. Після літа донька буде гнути матюки, як моряк зі стажем, коли спілкуватиметься з дядьком три місяці! Ставлю подумки примітку знову поговорити з ним.

- Дід Руслан? – перепитує батько, коли підіймає обидва відра та ставить на сходинку. Мала тим часом повільно киває.

   Руслан – двоюрідний брат батька. Оскільки, рідних братів та сестер у них немає – вони дуже близькі. Своїх онуків Руслан не має, тому обожнює Вероніку, часто її бавить та балує. І підкидає міцні слівця до її словникового запасу. У  дядька є негативна риса, точніше, одна з них, бо він ще той старий буркотун. Дядько пішов на пенсію після роботи у ресторані. Але його звичка лаятися нікуди не пішла. Ніка, як губка, поглинає нові слова і завжди запитує, що вони означають. А дядькові словесні кнедлики пояснювати важко. Вони вискакують з нього, наче попкорн зі сковорідки, яку не прикрили кришкою.

 - Про кого він так сказав? – запитую.

- Ну… Коли ми завели Вишеньку на пасовисько і ти пішов годувати кроликів, я пішла до діда Рулі по черешні, бо він вчора ще кликав. Дуже просив прийти. Казав ще, що на яблуні завелися волохаті гусениці, дуже волохаті! Обіцяв показати. Але коли я прийшла, то дід Руля був трохи злий. Бурчав, бо сусідські вилупки вночі обнесли його черешню. І гусениць не показав …

-У-у-у-у… - стогну, прикриваючи обличчя долонями. Допитливість та спостережливість Ніки часто заганяють мене у глухий кут. Але досвід говорить, що треба діяти миттєво, бо нове слово у неї вчепиться, як насіння череди до шерсті бродячого собаки. Швидко беру себе в руки, кладу лікті на коліна та нахиляюся до доньки:

- Доню, ти ж знаєш, що шпаки дуже люблять черешню. А шпак – це хто?

- Пташечка?

- Ага. Так-от, пташки вилуплюються, - наголошую на цьому слові, - з яєць. Птахи з’їли черешні діда Руслана, бо вони у нього достигли найперші у селі.

- Вночі з’їли? – питає з підозрою. Чорт!

- Нікусь, - вклинюється батько, - ти бачила, яке страшне опудало дід Руля повісив на черешню? А коли він ганяє пташок граблями і лається? Шпаки ж бояться! Вони знають, коли він спить, тому обносять ягоди з гілок вночі.

- А чому вони не питають чи можна? Дід не жадібний, – аякже, він ще той старий скнара, але для рідних не шкодує нічого. - А ще він казав, що дозволить з ним збирати жуків з картоплі у відро. А якщо вилупки обнесли і їх за ніч?  Без дозволу беруть лише нечеми та хулігани! - складає руки на грудях та хмурить світлі брови.

- Звичайно, Лялечко. Шпаки ще ті нечеми, але ти не маєш їх так називати, тому що це образливе слово. Хіба ти хочеш ображати їх?

- Не хочу… - зітхає, ніби на неї впав тягар усіх бід, і говорить далі. - Тату, дідусю, я візьму печиво і піду до Рулі. Нам потрібно заїсти стрес.

- Звичайно, нумо тебе проведу, - каже тато, посміхаючись.

- Угу. І дай мені, будь ласка, моє синє відерце. Може, ті вилу… тобто, шпаки,  залишили нам кілька жуків.

   Боже! Тру чоло, бо, схоже, інтенсивна терапія не допомогла. Батько кидає на мене погляд та бере  Ніку за руку і веде в дім. Звідти з печивом та маленьким відерцем переходять дорогу та йдуть до дядька.

   Батько повертається через декілька хвилин та сідає біля мене на сходинки ганку. Мовчимо. Він першим порушує тишу.

- Як таке можливо?

- Ти про що?

- Вероніка схожа на тебе, як ксерокопія. Але тільки зовнішністю. Ти був спокійною та слухняною дитиною. Грібся тихенько у своїх конструкторах. Поки ми не переїхали. Але характером… Я, ніби, дивлюся на Олесю з твоєю зовнішністю! Це просто містика! Я …

- Тату, не треба. Я і так змушую себе не згадувати, хоч це й до біса важко.

- Не змушуй, – знизує плечима. -  Спогади – це частина тебе. Ким би ти був без них? Думаєш, я не згадую? Щовечора перемотую в пам’яті, як кінострічку, найяскравіші з них. Як би я не сумував за твоєю мамою, вона не заслуговує, щоб я її забув тільки через те, що згадувати боляче, - мовчу, бо банально не знаю, що сказати. Але батько вирішив продовжити.