Розділ 2

Олег

   Жити в селі і прокидатися ще до сходу сонця від навіженого півня -  це вам не дровинякою валятися до будильника у місті. Через прочинене на ніч вікно долинає гучне кукурікання.

   Підіймаюся з ліжка та відправляюся на пробіжку, аби витрусити з голови зібрані за ніч думки.

Початок червня цьогоріч видався холодним. Літо, наче, ніяк не наважиться вступити у свої права. Дні ще не зовсім спекотні, а ранки прохолодні.

   Після повернення приймаю душ. Годинник ще не показує й шостої ранку.  Заходжу до кімнати Ніки. Її там вже немає. Отже, прокинулася. Йду вузьким коридором та зазираю на кухню. Так і думав – вона тут.

- Доброго ранку, Лялечко. Як спалося?

- Доброго! - як завжди, бадьоро відповідає. – Класно! Поки півень не розбудив.

- Ти зі мною? 

- Ага! Тільки молоко доп’ю.

- Чекатиму біля воріт. Взуй кросівки. На вулиці роса.

   Поки я тут - намагаюся допомогти батьку з господарством, яке він тримає від нудьги на пенсії.

   Виходжу на ганок. Вранішня прохолода добряче бадьорить. Руки в короткій футболці відразу вкриваються сиротами.  Повертаюся до будинку.

- Ніко, візьми кофту! На вулиці ще холодно! – гукаю з порогу.

   Не чекаю на відповідь. Заходжу у хлів, щоб випустити корову і очікую біля воріт на свою маленьку супутницю.

   Моя дівчинка вибігає з-за рогу до мене підстрибом. Кофти немає. Так і думав. За нею підтюпцем біжить собака. Ніка підбігає до мене, стрибає та висне на руці, як мавпочка.

- Чому без кофти? Я ж гукав, щоб взяла.

- Я не змерзну, чесно, - говорить, опускаючись на землю. Бере мене за руку та  відкриває ворота іншою рукою. - Я планую побігати з песиком на лузі. Може, нам вдасться зловити ящірку?

- Гадаєш, вам вистачить спритності?

- Авжеж!

  Заганяємо корову на пасовисько давно протоптаною стежкою.  

- Можна побігати? – на зворотному шляху запитує Ніка.

- Так. Чекатиму тут.

   Вона зникає за старою вербою, а я роблю глибокий вдих.

   Як давно не був на цьому лузі о такій порі! Колись це було рутиною, інакше літній ранок для мене не розпочинався впродовж багатьох років поспіль. Здається, що це було у минулому житті або ж трапилося не зі мною, але відчуття спокою у цьому місці – не моя фантазія, а спогади.

   Як би я не намагався, та прогнати їх важко. Особливо, коли їх супроводжують запахи та кольори.

   Сонце майже зійшло. Небо палало жовтогарячим і кольори зливалися з горизонтом так, що здавалося, наче от-от загориться лепеха та рогіз, а вслід за ними – увесь обрій. Я вдивлявся у цю межу так пильно, наче чекав, що зараз  з’явиться вона. Боса та непричесана щодуху бігтиме до мене по вранішній росі… Моя Олеся. Та як би пильно я не вглядався – вона не бігла. Дзвінкий та заразливий сміх не перебивав кумкання жаб. Довге темне волосся з рудуватим відливом не грало кольорами на сонці, а запах кориці, який завжди її супроводжував, не заглушував пахощі болотяних трав. Її тут немає.

   Коли спогади пробуджуються через запахи, які вдихаю на цьому лузі, -  стає особливо нестерпно. В грудях ниє так, наче хтось викачав поблизу увесь кисень, а  я щосили намагаюся вдихнути, та вдається робити лише маленькі жадібні вдихи, яких мало, надто мало. Тому у грудях пече та тисне. Так болять спогади.

      Я знову думаю про неї. Знову згадую і подумки б’ю себе по пальцях за бажання вкотре відкрити двері у минуле.

     Намагаюся відвести погляд від горизонту, опускаючи його під ноги. Там розкинувся килимок із жовтцю, який Олеся називала курячою сліпотою. З  посмішкою згадую, як застерігала міського хлопчика, який недавно перебрався у село і ще геть нічого не тямив  у цьому ділі, не торкатися та не нюхати квітки, бо осліпну.  Я вірив і боявся. Не торкався цих рослин. Не торкаюся жовтих квітів і досі. Не тільки жовтцю.

   Цей колір і досі пробуджує у мені відчуття провини та втрати.

   Її очі були рідкісного світло-бурштинового відтінку. Практично жовтого,  з темними вкрапленнями на райдужці. За усі двадцять п’ять років життя я так і не зустрів людини з подібними очима. Вони перехоплювали погляд і більше не відпускали. Не дарма за часів інквізиції від таких поглядів рятувалися спалюванням.

   Пізніше я з головою потрапив у полон цих очей. Не міг відводити погляд і дивитися ще бодай на когось. Дівчина часто злилася, бо я забував про що вона   говорила або ж просто не чув. Лише кивав, як бовдур, і не міг нічого з собою вдіяти.

   Коли Олеся дивилася мені у вічі, в грудях поширювалося дивне поколювання, яке я намагався втихомирити, притискаючи долоню до грудей. Але воно не миналося. А у ті миті, коли вона починала заливисто реготати, то поколювання в грудях доповнювалася теплом, що в поєднанні створювало дивні маленькі вибухи в районі сонячного сплетіння і підіймалося до області серця. Я не міг зрозуміти, що зі мною відбувається. Тому, будучи ще малим та недосвідченим, я зізнався батькові у своїх «симптомах». Гадав, що захворів, як і мама, бо їй теж боліло в грудях. Я попередив батька, що скоро помру і боявся, що він лишиться геть сам. Тато після моїх слів лише гучно розсміявся, вдруге після маминої смерті. Він запевнив, що так трапляється і я просто закохався. І від цього не помирають,  для цього, навпаки, -  живуть. Я прийняв це відкриття, не до кінця усвідомлюючи, що таке те кохання, бо вважав, що будь-що в світі краще за смерть. Наївний дурень.