Анна та будиночок з ґудзиками

Літні канікули. Як же багато всього підлітки вкладали у ці слова. Здавалося б, можна було весь день гуляти з друзями, шукати пригоди, відпочивати від постійних непотрібних завдань, але в реальності усе відбувалося інакше. Раптова поїздкою до бабусі, щоденне прибирання, купа домашніх справ та ніяких тобі друзів серед чужого міста. Лише бабуся, її пошарпана крамничка та   запилений дім з чудернадським антикваріатом.  Від постійної нудьги я не знала, що робити й вирішила вилізти на горище та трохи витерти пил.

Чого тут тільки не знайшлося! Пошарпані лялькові театри, старі фотокартки, затерті листи та купа інших речей, які були важливими для неї, але не цікавими для мене. Єдине, що привернуло мою увагу — це величезна скляна куля зі справжнісіньким будиночком всередині! Його огортало виноградне листя, яке заповнювало землю замість снігу. У маленьких вікнах горіло світло, а на сіруватих стінах виднілися маленькі різнокольорові круглі плямки з чорними крапками посередині.

Я самотньо вертіла кулю в своїх долонях, аж поки на горище не увійшла бабуся та не налякала мене своїм криком::

— Анно! Не чіпай її!

Від страху, я випадково відчинила пальцем маленькі скляні двері та якась невідома сила мене затягнула всередину. Мить, і я опинилася в тому самому будиночку з вишитим портретом в руках та запискою:

«Люба внучко, ти знову не послухалася мене й потрапила в халепу. Я б хотіла врятувати тебе, але є речі, які ти можеш зробити лише самотужки. Тому слухай.

Щоб вибратись з кулі, тобі потрібно згадати усе добро, яке ти колись робила. Будинок даватиме тобі за них ґудзики, а потім поверне додому.  Будь обережна, в кутках ховаються чудовиська, які знають всі твої таємниці. Вони відбиратимуть їх, тому згадуй уважно. Нічого не пропусти.  Я люблю тебе. 
Твоя бабуся Вікторія»

Я дивилася на полотно зі своїм зображенням та не могла повірити своїм очам. Невже я і справді опинилася тут? А що, якщо цих ґудзиків буде мало? О ні, Анно! Ти не залишишся тут. Згадуй, згадуй, згадуй!

— Чуєш, Будинку? Я вчора помила весь посуд, поки бабуся працювала. Полила квіти. А ще, поскладала посуд у шафу, — перераховувала я все, що могло зійти за гарний вчинок.

З кожною новою фразою, на білому полотні з'являлися різні плями, розфарбовуючи тло у малиновий, фіолетовий, синій та блакитний. Навіть мої коси чомусь виглядали ніби веселка. Це виглядало казково!

А потім, чиясь невидима рука почала додавати ґудзики. О! Які ж вони були гарні! Білі, помаранчеві, зелені, блакитні. Я так задивилася на цю красу, що й не помітила, як примарна тінь промайнула над моїми руками та схопила величезне бузкове кружальце.

— Чашки ти поскладала, але одну ж  розбила! — мовило чудернацьке чудовисько, зібране з уламків фарфору.

— Але ж я не навмисно! — вигукнула, простягаючи руку, аби повернути заслужену нагороду.

— Так, але збрехала, що то кицька зробила — цілком навмисно.

Я зніяковіла, а чудовисько розчинилося в повітрі ніби його й не було. Стало так сумно, що захотілося плакати. Це ж треба так! Через одну маленьку дрібничку, втратити таку красу!

— Зате я всю зиму годувала голубів на озері та котів у дворі, — ображено мовила, щоб швидше вибратися звідси. — А ще, я подарувала  подрузі браслет, який зробила своїми руками.

На портреті додався ще один ґудзик з сизою пташкою. А потім ще один, котрий відразу ж зник.

— Забула зізнатися, що ти його плела, коли мала робити уроки. За що й отримала від мами! — почав кривлятися монстр, створений з моїх зошитів. Я впізнала їх по обкладинках, які власноруч обирала в магазині. — А ще, ти сказала вчительці з англійської мови, що це батьки не дали тобі робити домашнє завдання! І ж не соромно було!

Паперове чудовисько згадувало всі мої каверзи в школі, відбираючи дорогоцінні ґудзики. Я притискала полотно до себе, намагаючись захистити його від цих жахіть, але правду не сховаєш. Все це дійсно траплялося.

Наступний монстр згадав мені весь одяг, котрий я розкидувала, коли поверталася з вулиці. Він і сам виглядав, ніби пом'ята купа речей. Замість рук у нього були різні шкарпетки, які я постійно кидала під диван. А на ногах виднілися брудні мокрі черевики, якими я ходила по білому килиму вдома.

Монстри все приходили й приходили, відбираючи частинку мене самої. Я дивилася на них і не могла повірити, що все це дійсно траплялося, що я дійсно зробила стільки всього поганого. Тому намагалася ще старанніше згадувати добро, але ставало тільки гірше.

В якийсь момент, коли я перебрала в думках навіть дрібнички, з'явилося моє віддзеркалення. Монстри в кутках повільно стали виходити з тіней та зливатися з ним, перетворюючи його на велетенське жахіття. Я бачила в ньому і порвані зошити, і розбиту чашку, і погані слова. Вони виднілися за купою сміття, одягу та літер. Не в змозі ще довше дивитись на нього, я відвернула лице в бік.

— Усіх цих чудовиськ створила ти, Анно. Скільки б ти не заплющувала очі це ніколи не зміниться, бо це твоє минуле, — гримнуло воно. — Але подивися на полотно. Подивися, якою ти можеш стати. Подивися й ніколи не забувай.

Мої очі повільно розплющились, аби побачити на полотні щось неймовірне. Чудовисько стало повертати кожен відібраний ґудзик на своє місце, аж доки вся тканина не стала ними прикрашена. Я дивилася на неї та не вірила своїм очам. В моїх долонях було стільки добра, що навіть чудовисько стало зникати.  

Світ закружляв, знову змінюючись і повертаючи в реальність. Я тримала в руці маленьку скляну кулю, а поруч стояла моя бабуся. Вона подивилася на мене з теплою посмішкою та мовила:

— Пам'ятай, Анно. Ти ніколи не зможеш змінити своє минуле. Але ти завжди можеш прикрасити своє майбутнє добрими вчинками. І саме вони робитимуть тебе кращою.

— Ба, ти все бачила? — засоромилася, шукаючи відповідь в очах старенької.

— Ні, але я колись теж потрапила до неї. О, які ж там гарні чудовиська жили! Велетенські, кремезні, смішні!