11.9

ВІДЬМА

- Деміане! - Гукнула набундючена Відьма. Здається, терпець їй вривався. - Деміане!!! Де тебе тільки носить!?

- Ваша Милість! Я тут! - Захеканий прихвостень впав долілиць прямо біля її ніг.

- Де ти, в демона, ходиш? Я тебе вже биту годину тут чекаю! Давай перевтілюйся в Короля! Ми вже маємо бути на балу, а ти... тьма тебе забери, Деміане!

- Не сваріть мене, міледі, я намагався дещо розвідати та... - Скривився ніби кислого об'ївся. - Не вдалося. Палац надійно охороняється, не дивлячись на те, що охоронців не видно. Зачекайте, як перевтілюватися?.. - Запнувся, вирячивши на неї очі. - Моя леді, Ваша Висока Високосте, я... я не думаю, ммм... що мене істинного там ніхто не пізнає. Одна справа чотирилапі, й зовсім інша – дракони. Їх зір, ем... Від них моя ілюзія мене не сховає.

Меліта затримала на ньому погляд. Так, вона дійсно про це не подумала.

- Тоді одягнися, як належить моєму кавалеру.

- Я... А... Як же король? - Його спантеличеність на мить збила її з ніг. Але Відьма оговталась швидше звичайного.

- Король раптово занедужав і не зможе бути присутнім на святі. Тиск в його віці зашкалює. - Протягнула вдумливо. До неї щойно дійшло що вона накоїла, випустивши темряву завчасно.

- Я... я... А якщо...

- У тебе п'ять хвилин! - Гаркнула, обірвавши його намагання щось сказати.

Ще раз оглянувши своє відображення в дзеркалі вона задоволено підняла підборіддя і розправила напружені плечі. Висока зачіска з повністю підібраним волоссям, оголяла тонку шию з рясними нитками темного аметисту, що мав би створювати гармонійну ауру навколо неї. Сукня в підлогу з тонкої м'якої тканини кольору стиглої вишні, гарно драпіювалась при ходьбі, при цьому сліпуче виблискуючи крихтою якогось дивного каміння. Густе і коротке пір'я на грудях сукні ледь прикривало соски, при диханні тріпотіло і лоскотало голу, нічим не прикриту шкіру, а височенний розріз по нозі збоку, давав змогу побачити навіть тонкий клаптик прозорого мережива на потаємній місцині.

Покопавшись у скриньці з коштовностями, дістала дві сережки з довгими нитками такого ж дрібного аметисту й начепила на вушка. Востаннє підійшла до бездиханного Короля та грубо стягнула з його руки єдиний перстень, одягнувши на свій безіменний палець.

- Ну, що ж, Мелітано... - Звернулася сама до себе, роздивляючись прикрасу короля у себе на тонкому пальчику. - Тобі сьогодні випав неймовірний шанс звабити хоча б одного Дракона, а краще двох... хм... і прийняти Дар Богині в тілі своєї Наступниці. Яка удача!

- Деміане!.. - В дверях вмить з'явився лакей. - З тобою, скоро голос зірву! Зменш! - Скомандувала та, протягнувши йому свою руку.

Чоловік, забачивши печатку на її пальці, затрусився ніби в конвульсіях, проте ослухатися не посмів. Страхітливо торкнув атрибут влади двома пальцями і прошепотів якесь закляття. Круглий, граненний камінь у золотій оправі тісно обхопив палець нової володарки. Відьма, задоволено прицмокнувши, повернула до виходу байдуже кинувши наостанок: "А тобі личить цей колір." Хоч їй було все одно який вигляд чи колір мав її провожатий.

В палац вони мали прибути рівно о восьмій вечора, як і планувала. Всі запрошені вже давно мали бути в залі. Її феєричну появу мали бачити всі без вийнятку! Кожен мав чути це забуте всіма ім'я – Мелітана Рінерра, донька Хельги, рід якої тягнувся ще з часів темних душ на цій землі: Алі її пращури. От тільки стара Берра, мати її матері, відмовилася від сили своєї, заради великого кохання, цим самим обрубавши всі кінці з жадалами, залишивши своє потомство без краплини дару! Злість на стару роз'їдає до кісток! Адже від її зради жадалам страждала мама, а потім і вона – Меліта. Ті крихти побутової магії, що випадково заблукали в тілі обох та проявилися зовсім випадково, не могли навіть в побуті бути корисними.

Батько, рід котрого тягнувся від самої Богині Далі, чоловік за якого мати зумисне вийшла заміж задля отримання статусу і спадкової магічної сили, виявився пустим, безмагічним перевертнем. Тільки те і вмів, що личину свою міняти. Мати злилася за це на нього, на себе, та найбільше на небажану меншу доньку – Елівію яка виявилася провідником магії.

Та пам'ять зараз чітко підкидала шепіт придворних плітківниць: Мелітана не схожа на жодного з батьків, як і Елівія. Сестру вважали донькою тодішнього короля - батька Егра Саян, діда Анни, а її, Меліту, приписували якомусь старому лорду, в очі якого ніколи не бачила, чому всі вірили безсумнівно. Ніжності він не проявляв, але і жорстоким по відношенню до них він не був.

Ненависть до родини Саян, зокрема до Анни і її матері, проросла сама по собі, під час спільної прогулянки з сім'єю кронпринца садом. Коли Еллі проявила дар, допомігши малій Анні оживити синицю. Той день чітко відбився в пам'яті. Магія богині по дрібній краплині перетікала з Анни через Елівію в тільце пірнатої, нікому не потрібної, істоти, витрачаючи себе задарма і без цілі, замість того, щоб наситити собою її, Мелітану, яка так жадала бути сильною магічно!..

Гнів з огидою змішалися в їдку, отруйну суміш, яку щодня плекала в собі, мов ненароджене дитя, виношувала і ростила, підгодовувала злістю до всього людського, і тугою за мамою. Сам кронпринц приговорив її до страти, коли йому донесли на неналежне ставлення матері до Елівії. Якби мала слухалася маму, і зробила те, що їй наказали - витягти силу з Анни в кристал, мама не сварила б її, не зачинила б, в ту прокляту ніч, у башті.

Як виявилося, отруєна матір'ю Аннель прийшла до тями швидше Егра, зумівши витягти того з забуття. Ще до світання принц явився в їх частину палацу, і виявив пусту кімнату малої паскідниці Еллі. Мама тоді якраз виховувала малу негідницю, навчала слухняності. А їй, Меліті, в цей час доводилося спроваджувати дядечка з покоїв, де вже покоївся і її батько. Що вона могла зробити в ту мить, коли особиста служниця матері постала перед принцем на колінах, затараторивши на одному подиху місце знаходження Хельги і її справжні діяння.