11.5

АННА

Серце стукотіло метушливо і голосно. Здавалося, що цю стукотнечу чує кожен, але насамперед, це заважало вільно дихати. Кожен подих потрібно було робити розміреним, глибоким, аби хоч трохи притиснути той хаос, що вирував всередині лютим смерчем. Якщо до моменту зустрічі поглядів з Віторем Саян відчувала звичне тілу хвилювання, то зараз вона була позбавлена останніх крапель спокою. Її прямо таки штормило, лихоманило до болю. Фізичного болю.

В очах все майже плило і в якусь мить вона ледь не спіткнулася. Добре, що Арсен поруч. Під дією власних чуттів вона пропустила всю першоетапну церемонію, очі не бачили навіть того, що робилося під носом, а ноги самі рухалися в темпі який задавав чоловік.

Анна міцніше вчепилася за його лікоть, а він, відчуваючи її збуджений стан, просто притис до себе лікоть, накривши її схололі пальці своєю, не менш холодною, долонею. Зараз це єдине, що він міг зробити конкретно в цій ситуації. Обмінявшись поглядами, не збиваючись з кроку зайняли свої місця поодаль вівтаря, ставши так, аби бачити весь зал просторого храму, але при цьому залишатися в тіні високої статуї Богині.

Прикривши повіки, подумки звернулася до Праматері у проханні допомогти. І, мабуть, була почута, бо смирення, а разом з ним і спокій, по краплинці почали повертатися в її тіло і душу.

-Вітаю, принцесо. - Почула за спиною недалекий шепіт. - Не повертайтеся, за вами спостерігають. Мені багато чого потрібно розповісти. Справа не чекатиме. Я вас чекатиму в нижньому храмі.

Анна міцно стисла пальці рук на лікті Арсена. В цей час погляд синіх очей Ернса притягнув до себе її зір. Холодний, гострий і попереджаючий- це все, що вона прочитала в глибинах його зіниць.

Глибоко перевівши подих, Саян різко перервала поєдинок їх поглядів. "По її не буде!" - Подумки дала собі наказ, черпаючи сил з власних страхів.

Під час проведення обряду, намагалася дивитися лише на молодих, не бачачи геть нікого і нічого. Ні нових спалахів свічок біля вівтаря, ні магічних петінь душ обох пар, ані пронизливих поглядів Аріана з Ліаною. Останні, здається, теж не дивляться ні на що, окрім неї - Наступниці.

В якусь мить Арсен потягнув дружину на себе, спершу сховавши від очей вінценосних драконів, а потім, коли до Саян дійшла суть його дій, і зовсім підштовхнув до маленьких, вузьких непримітних дверей позаду них, при цьому вертячи на всі боки головою.

Дверцята в стіні навпроти відчинилися самі, варто було наблизитися до них впритул, і Анна без страху шмигнула всередину, повністю довіряючи коханому. Слідом протиснувся й Арсен.

У світлі звичайної лампадки було видно вузький хід, що вів не аби куди, а в серце храму – в підземелля. Ідеально рівні стіни були вологі, а східці під ногами ще й слизькі. Наставниця жриць, маленька сухорлява жінка, яка впустила їх сюди, не надто привітно мовчки махнула рукою, запрошуючи йти слідом за нею.

Для Анни рухатися було зручно, а от для Арсена - не зовсім. Чоловік мало не плечима торкався низької стелі, втримуючись однією рукою за кам'яні нерівності над головою, але приблизно на пів шляху вниз, він шумно зітхнув і, нарешті, вирівнявся в повний зріст. Раптово, недалеко від них, почувся піснеспів і провідниця застигла на місці. Кинувши погляд на Аттавіана, вона нерішуче, навіть боязко, натисла стіну поруч з собою – мало видимий окремий камінь піддався, трішки ввійшовши в середину й тепер, на рівні з Арсеном, стіна безшумно посунулася, а на її місці з'явився прохід. Наставниця незадоволено мотнула головою і Арсен, зрозумівши натяк, зник у суцільній темряві, невільно тягнучи за собою дружину. Стіна знову зрушила з місця, ізолювавши їх від жриці.

Кілька хвилин темряви подіяли на Анну благодатно. Деякі страхи повністю полишили її свідомість, а на зміну їм прийшла втрачена впевненість. Думки ніби стали в чергу, чекаючи своєї черги на опрацювання.

На коротку секунду в руці жінки спалахнула магія, освітивши невелику, глуху келію, та роздивитися її не дав Арсен. Він обережними рухами притягнув дружину до себе. Обійняв за плечі настільки ніжно, наскільки міг. Вдивився в її полохливі очі.

- Я кохаю тебе, Наступнице... І кохатиму завжди. - Його голос звучав тихо, виважено, чітко.

- Звучить, ніби прощаєшся. - Прошелестіла. Її очі полохливо забігали, роздивляючись його не чітко виражені контури зіниць.

- Зовсім ні, зіронько моя... Я лише хотів сказати, що вірю в тебе. У твої сили. Хоча, повір, якби моя воля, я б не те, що не дозволив, я б заборонив тобі навіть думати про щось подібне.

- Тоді, чому ж не заборонив? - Нерозуміюче нахмурила світлі брови.

- Бо тобі це потрібно. Ти б не послухала мене... Я розумію твої страхи, тому прошу тебе бути обережною. Вислухай Вітора і зроби правильні висновки... - Глибока блакить його райдужків затьмарювала розум. Їй закортіло скористатися цим місцем – оглушливою тишею і тісною безпечністю. З останнім тут дійсно було все гаразд. Та... чи прочитав він її думки? Бо обличчя опинилося в його руках, і губи коханого накрили її вуста. Це було так ніжно... невагомо солодко... ніби вперше куштував їх на смак... ніби давав час на роздум приймати цілунок...

І разом з цим поцілунком приходить розуміння, що бодай одна помилка і ціна їй – їх спільне життя. Минуле й майбутнє.

Нігті впиваються в його шию й волосся, губи вимагають продовження, стогін сам рветься з грудей. Але... Тихий шелест поруч вириває з забуття і вони всупереч бажанню розривають цілунок.

По завершенню шелесту обоє повертають голови до щойно відкритого проходу. Та сама жриця-наставниця винувато опускає погляд, мабуть розуміє що щойно перебила закоханій парі, але швидко бере себе в руки і вже вголос запрошує слідувати за нею далі. Набравши в легені повітря з запасом, Анна перша ступає з келії, слідом – Арсен.

За кілька хвилин ходьби вони вийшли в середній нижній зал, посеред якого дзюркотів маленький фонтан з питною водою. В дальній стіні в ніші, наче всміхалася їм, чергова статуя Праматері. Її погляд був ніби живим – два крихітні онікси тьмяно блистіли, справляючи враження ніби за залом спостерігали.