9.5

САЯН

Вийшовши з гостьових покоїв, де поселили Ергеля, щоправда без відома його самого, Анна безсило притулилася до холодної стіни обабіч дверей. Світлий камінь потроху забирав весь негатив, натомість живив її тіло приємною прохолодою. Мозок закипав від різних "як" та "чому". Резерви були спустошені повністю, від чого знемога накривала з головою, породжуючи тремтіння всього тіла. Птах виснажився не менше її. Ноги підкошувалися, а руки обвисли. Страх вкотре накочував з новою силою, що нібито й тверезило, змушуючи мозок шевелитись, підбирати нові методи для убезпечення своїх рідних та близьких. Та невідомість лякала, збираючи ті поодинокі паростки впевненості, від чого знову ставало лячно. Препаскідно. Тож очі без цілі й упину блукали стелею коридору. 

Та маска незворушності, що сама по собі начепилась на обличчя, ніби ганчір'я на вішак, не давала жодних шансів емоціям. Їй зараз було абсолютно плювати який у неї вигляд. Ніхто не бачить її душі. Ніхто не чує її мовчазного крику. Благань про допомогу. Навіть Праматір.

-Мамо, ти знесилена зовсім. - Голос Маргарет прорвав заслін з думок. - Давай я допоможу тобі відновитися. 

Анна поволі опустила зі стелі погляд. Сил не було навіть розмовляти. Навіть вдихнути. Дивно, що на Графа їх вистачило. 

-Виглядаєш зовсім кепсько. - Прошелестіли губи доньки, а на обличчі чітко проступило співчуття. Хотілося кивнути, та натомість лише виразно кліпнула.

Знала, який зараз має вигляд. Та скинути оману з лиця невдавалося. Зовсім. Як не намагалася, ця личина вкарбувалася надовго. Можна було б заплакати. Хотілося, принаймні цього. Та зараз на це була нездатна.

Марго поки ще залишалася на місці, очі її випромінювати занепокоєння, та визнавати це Саян не мала бажань, натомість роздивлялася себе в дівочих, розширених майже на всю райдужку, кристаликах. Потрібно було відклеюватися від стіни. Йти в покої і впасти в обійми подушок та простирадла. Або ж дати волю своєму птаху, аби відновитися. Хоча, ні! Спати. На Арсена сил вже не було... Але навіть на цей мізер, відліпитись від блаженної прохолоди, була неспроможна.

Раптово з-за рогу коридору почувся шелест тканин і вони обоє повернули на звук голови, нарешті. Дихання саме по собі повернулося й Анна з острахом відмітила, що, до зараз, вона ні разу не поповнилася киснево. В голові відбулося легке запаморочення від глибокого вдиху, та на зір це не вплинуло. Буквально через мить вона зустріла погляд старшої доньки. Крістіана. І от, знову серце пішло в галоп. Свідомість наче перемкнуло і на очі навернули сльози відчаю. О, Праматір!.. Якби Кріс ту підвіску, про яку вранці говорила Нейра, одягла на себе ще в перший день її отримання... Її б небуло. Ні як Джерела, ані як людини, магині, доньки... Все таки граф врятував її закривши собою. Все таки він не такий паскідник, яким його можна було вважати. 

Усвідомлення всього цього приповзло, як каліка без милиць, а разом з ним і біль змією підповз до шиї, скувавши спазмом наново горло.

Кріс завмерла.  Її засмагла шкіра на фоні червоної сукні, котру вдягла на зміну тій зеленій, в якій була за обіднім столом,  зараз була біла, мов порцеляна. В очах вирували незгода зі страхом. Так, вона відмовлялася вірити в те, що пережила. І зараз Анна, зустрівшись поглядом з нею, відобразила їй її ж саму.

"Налякана."- Майнула думка в'юном, а сама Анна нарешті відліпилася від кам'яної опори.

Якусь хвилину обоє завмерлі на місцях, дивилися одна на одну. І це їх мовчання несло набагато глибше значення будь-яких слів. Коли ж Крістіана порівнялася з матір'ю то тихо мовила слова вдячності, слідом запитавши, як почувається Нейра.

-Уламок прийшовся в праву руку. - З жахом усвідомила, що голос пропав. Сипить. Точно як плазунка у захисті. Та продовжила розповідати. - Регенерація не допомогла. Та сподіватимемося, що магія Марго допоможе. Те, що Нейра слідкувала за вами ховаючись врятувало і її життя.  - Відповіла Саян, дивлячись в обличчя, трішки вищої себе, доньки.

-Мамо, я...

-Все добре, Крісті. Твоєї вини в тому що сталося немає, тож... Не вини себе.

-Вона хотіла викрасти підвіску ще в перший день, коли я її отримала. Навіть вчора, при Асті.

-Хм... - Легка подоба посмішки торкнулася кінчиків губ Анни. - Мале вовченя... Вона відчувала. Можливо бачила. Але сказати, пояснити, не змогла. 

-Так. Я ще подивувала цій витівці Нейри. Навіть, хотіла насварити. Пригрозити. Думаю, вона відчула мій гнів, бо сором залив маленьке обличчя густою фарбою, а на очах появилися сльози... Тому, мабуть, вона уникала зустрічі зі мною в цей день...

-Кріс. Не картай себе. Нейра приходила вранці до мене. Намагалася пояснити, що Граф тобі хоче нашкодити. Що він тобі не обраний... Та і я не слухала малечу. Бо ж вона ще мала... нерозумне дитя... - Анна шумно втягнула повітря. - А вона всього лише захищала. Ох... я мала б її вислухати. Повинна була спробувати зрозуміти, та... Була надто заклопотана справами. Підготовкою...

-Ви вияснили хто вклав зброю в рубін?

-Так. - Переповісти побачене в пам'яті Ергеля потребувало зусиль. Зв'язки зовсім не хотіли змикатися тож Саян скоротила розповідь вклавшись в кілька речень. 

Від матері не сховався шок дівчини. На її обличчі відобразилася нерішучість і навіть якась, не притаманна їй, відстороненість. Крістіана якийсь відрізок часу навіть вагалася взятися за ручку дверей.

-Мамо, тобі потрібен відпочинок. Ти так не переможеш цю свою... Відьму, якщо будеш викладатися на нас. - Марго пробудила обох з заціпеніння.

-Так. Марго... Крісті... Ви обоє маєте рацію. Але, хто б йому повернув душу? - Вона виразно подивилася на обох дівчат. Тьма забирай цього Графа з його подарунками... Обранець, мать його!..

-Мамо, ходімо. Я проведу тебе. - Марго підчепила матір під руку.

-Так, Мар. Іду. А ти, - звернулася востаннє до Крістіани, - нікому не розповідай про здібності Нейри. Її не відчутно. Їх не відчутно На відміну від магії Графа. - Про відчутність Джерел вирішила змовчати. Не потрібно їм знати лишнього. Поки що. Хай все відбувається своїм ходом. - Іди вже до свого Ергеля. Чекає тебе. Запитував. І ще... Не випускай його на волю ні в якому образі. Зараз йому може загрожувати небезпека, як і тобі. Побудьте за цими дверима хоча б до ранку. А краще кожен в своїх покоях, щоб Ернсу легше було стерегти твого коханого.