9.4

ЕРГЕЛЬ

- О! Любий Вілль! Нарешті! - Озирнувся Граф.

Невисокого зросту чоловік прямував прямо до столу, широко посміхаючись довгоочікуваній зустрічі. Темні портьєри сколихнулися від необережної ходи Віллі, на мить оголивши на важких, темних дубових дверях різьблене око крука з чорним оніксом замість кристалика. Більше зір Графа не вловив нічого, оскільки переметнувся на щойно завершений ним лист, зміст якого швидко сховався в складках паперу. Хоча... Стіл, поруч з яким він стояв. Той теж був з темного дерева, але лише каркас, сама стільниця була прозора, і тільки краї її скрашував вставлений в середину візерунок моря та піску, з подекуди вставленими мушлями. Загалом стільниця була чиста, без накладів. Тільки скринька, поштовий атрибут, стояла на самому краю.

- Я тебе чекав лише завтра, та бачу ти гнав на повну свого жеребця, раз вже тут.

- Еміль, ти ж знаєш, нікуди без нагляду я тебе не відпущу! Навіть до нареченої, хай їй добре живеться!- Не змінюючи посмішку мовив Вілль.

- Ревнощі?- Награно подивував господар. - От від тебе цього не очікував.

- Що ти! В жодному разі! - Заперечно мотнув головою друг і, поклавши долоню на плече вищому зростом Ергелю, неспішною ходою повернув з покоїв.

Ніби спровадив. Невибагливо так спровадив.

Еміль тільки і встиг покласти складену листівку у поштову скриньку, аби як закривши ту.

Якийсь час друг навмисне награно зображував піклування і хвилювання, розповідаючи яка має бути майбутня Графиня, користуючись при цьому лише своєю уявою. Сміючись і підіграючи водночас, Ергель похвалив його уяву.

- Запевняю тебе, мій старий добрий друже, моя обрана найкраще підходить під твій опис Графині, Вільєсе.

Збрехав.

Та ось він наповнює келих вином і протягає другові. Вільєс з насолодою прицмокнув, шумно втягнувши аромат червоного напою.

- А якщо чесно... Еміль, хто вона?

Тут погляд Ергеля ковзнув підлогою, встеленою дорогими килимами, і зупинився на обличчі, такого собі, друга. Позаду цієї цікавої особини відкрився зору розкішно обставлений інтер'єр, родзинкою якого були два величні портрети обох батьків Графа.

- Вона - моє життя, Вілльєсе.- Надто просто але проникливо, навіть душевно прозвучала відповідь і "друг" поплив у посмішці.

Не радий "друг" за друга? Чи не очікував саме такої відповіді? Однак... це одне і те ж.

- Ти в ній так впевнений? Кажуть, що Доля вміє бути оманливою, навмисне сплітаючи свої нитки в кубло.

- Вільєсе, згадай-но моє двадцятиріччя... Ти ж сам тоді бовкнув, що моя наречена під стіл пішком ходить? - Граф замріяно всміхнувся своїм словам. - От вона якраз і досягла того віку, коли вже можна стати й Графинею.

О, так. Інтрига таки вдалася. Віллі лише похитав головою.

- То вона ще і юна до всього? Друже, невжи ти ті слова так близько взяв до серця? - А ось і перша щира реакція Віла – відірвавшись від вина він поглянув графу в очі. - Еміль... Чи не пожалкуєш ти потім? Юна дівиця та ще і невідомого роду, невідомо з якого коріння?? Не зрозумій мене неправильно, та... кхм... твої землі цінні, мій друже... всі ці корисні копалини... руда... цілющі озера... ммм...

Ох же ж і народжував він свої думки! А Граф ще й, виявляється, людина слова, якщо "дружок" геть нічого незнає про його майбутню наречену. Не дивно, що йому нейметься дізнатися хто вона.

Та Ергель не перебивав. Слухав мовчки. А може і не слухав, бо погляд його був зараз спрямований за шибку вікна, де зору відкривався краєвид на частину муру, за яким вузькою смугою виднівся не надто далекий ліс.

А той продовжував, як вмів.

- ...Я просто... хочу сказати... хм... Якщо всіма цими землями заволодіє чужинка та ще і з твоєї легкої руки... - О, то тут корисливістю пахне! Здається, й мотиви зрозумілі. Зір Графа сфокусувався на зав'язці гардини. Еміль зробив правильні висновки? - ...то... с-сам розумієш – жди біди...

Віл зовсім невміло приховував роздратованість в голосі за маскою хвилювання. Схоже, досі контрольований Граф кінцево виходив з-під "дружелюбного" контролю.

Пауза.

Ось знову погляд Еміля повзе по м'яких кольорових ворсах килима і нарешті підіймається на Вільяса.

- Тобі вона сподобається, друже... Без сумнівів. - Мовив занадто впевнено, та той лише скривився. У подобі посмішки. Бо в очах був холод. Страх, навіть.

- Ти її хоч кохаєш?

- Ти ж знаєш, що я завжди був відвертим у почуттях до своїх фавориток. Я не знаю яке має бути кохання, та знаю напевне, що ця юна леді – моя. З першого доторку до неї... я не відчував такого з жодною жінкою, Віле. Жодною. ...Я навіть від згадки про неї тремчу, як весняний листок під подувом теплого вітру... Без неї ось вже місяць, а дихання досі спирає від самотності... На інших навіть дивитися не можу. Перед очима лише... вона.

Зір Еміля піднявся до стелі, де, на мало не чорному глянці, відбивалися дві постаті і весь той пафос, у який була вбрана кімната. Далі розмову повів Граф, круто змінивши її напрям в йому потрібне русло, та вочевидь його співрозмовнику це не сподобалося. Не було Віллі в радість розмовляти про внутрішні справи графства і це не викликало сумнівів.

- Еміль, а поклич но сюди свою Вілену. - По змовницьки мовив Віл, примружившись у якомусь своєму уявному передчутті, безсоромно розкинувшись на велюровому дивані. - Ти колись казав, що вона гарно вміє знімати головний біль.

Ергель кинув на друга погляд. Змовк, все ще втримуючи того на мушці, а потім щось сталося.

Раптово голову пройняв важкий біль і перед очима все попливло. Еміль хотів ухватитися за підвіконня, біля якого стояв, та його не виявилося поруч і рука чоловіка провалилася. Вся кімната пішла обертом, а він з усіх сил намагався втриматися на ногах. В свідомість прорвалися кілька жіночих голосів, один з яких щось голосно шепотів, а інший намагався йому щось сказати, повторюючи по кілька разів одну й ту ж фразу, та він не міг нічого розібрати крім свого імені. Нарешті знайшовши біля себе якусь опору, все ж вхопився. Підпора виявилася чиїмось плечем, а голос, що лунав досі в його голові, зазвучав зовні, та ще і зовсім поряд. Граф прислухався...