6.4

На вулицю вийшли непоміченими.

Крістіана йшла поруч, заглиблена у свої думки, її обличчя було непроникне, а дихання лише тепер збилося. Ця дівчина однозначно була призначена йому Долею, та чи відчула це вона сама?

За рогом замку розкинувся просторий негустий сад, куди вони й звернули.

Лапаті сніжинки якраз змінювали свій образ на прозорі холодні краплини і Ергель поспішив огорнути дівчину й себе магічним теплом та накинути поверх прозорий купол, що захищав від дощу, це точно не буде зайвим. Він намагався не думати про щойну їх близькість, але це так просто не вдавалося, тому почав крутити головою навсібіч роззираючись та вивчаючи фруктові дерева, які порозпускали свої бруньки і перші листочки. Від снігу вже й сліду не лишилося, мокру стежку з гравія підсушила чиясь встелена магія й тепер сухі камінці сяяли магічною підсвіткою розтинаючи густі сутінки і вказуючи шлях. Повітря знову набуло весняної легкої прохолоди. Подекуди спалахували перші вуличні ліхтарі, освітлюючи присадибні ділянки. З останнього вікна замку потягнуло смаженим м'ясом та вершковим супом й Ергель, згадавши ранковий бутерброд з гарячим шоколадом, ковтнув слину. Чи буде змога повечеряти – невідомо, та і думки були геть не про їжу. Як не думав і про сон, якого, до речі, вже може й не бути. Ще третину години тому він мав намір повернуся у свої володіння, та зараз він умисне ігнорував своє рішення. Відпускати дівчину від себе після таких палких взаємин, все одно, що відштовхнути, кинути не давши до кінця зрозуміти власних почуттів. Вона ж бо не втекла від нього після поцілунку. Не зникла, вдаючи ображеність, а отже й він не посміє цього зробити. Та й насправді зникнути - для нього означало страх перед майбутнім.

Тьма забирай! Та його демони не зупинили, то чого ж, в нечисть, тікати від самої долі?

- Стільки подій за один день... я за свої майже сорок років стільки не пережив. - Він навмисне порушив їх мовчанку. "Досить роздумів."- Спалахнув гнівом сам на себе в думках, і виразно подивився на спутницю, яка посилено кусала губи, уважно роздивляючись гравій поперед себе. Трішки осторонь від них, на лавці за невисоким кущем, він побачив жінку, яка сьогодні цілий день була поруч з Анною, за вийнятком вечора. Вона була з високим воїном. Обійнявшись, ті двоє спілкувалися про щось своє, ні на кого не звертаючи уваги. Еміль на якусь мить навіть уявив своє з Крістіан усамітнення от точно таке ж, тільки з гарячими цілунками замість розмов. Ох, же ж... В уяві ще тільки цілував, а на ділі ще й не познайомився як слід. 

- Крістіано, дозвольте огорнути вас своїм теплим плащем? - Хотілося ще раз доторкнутися до неї. Чи, можливо сховати від себе самого? Хоч якось прикрити від власних очей?.. Нахабно обіймати вдруге не мав наміру.

- Дякую та... - Вона запнулася раптово, усвідомивши, що щойно відмовилася від можливих його хтивих доторків. Її прямий погляд з впевненого змінився на благальний, але губи продовжили заготовлену, вже непотрібну, фразу, зійшовши ледь не на шепіт. - ...Та мені не холодно, магія гріє...

- Тоді, дозволь мені тебе вкрасти?- Тихо запитав, вбачаючи саме те неозвучене прохання в її розгублених очах, що так і стрибали з його чола на вуста.

Він більше не міг на неї дивитися, як на випадкову знайому. Хотів знову відчути ту хвилю тремтіння і її ауру, що накрила його тоді дивним теплом. Одним словом, бажав насолодитися її близькістю, не марнуючи часу на нікому не потрібні мовчазні гуляння...

- Куди? - Запитала самими губами, піддаючись на його авантюру. В очах заблистіло, губи ледь розтягнулись чи то в усмішку, чи то від дивування, ло щік підкрався легкий рум'янець.

На секунду замилувавшись нею, чоловік ледь кивнув в невідомому напрямку, по зрадницьки мовивши:

-Покажу тобі обрій з висоти пташиного польоту. - І таки підставив їй лікоть...

Зійшовши на внутрішню стіну фортеці, махнув рукою, утворивши ширму відводу очей за ними, і жестом вказав на відкритий зору південно-західний горизонт, небо якого відображувало яскраві барви природи: суміш насичених помаранчевих, пурпурових, синіх та червоних кольорів справляли враження, а прожилки жовтого поміж них додавали магічності. Крістіана ахнула, і припала зором до краєвиду, висунувши голову між зубців муру. Трішки південніше, небо вже було темне від настання ночі, але чисте від хмар. Останні плили на північ, оголюючи після себе яскраві далекі зірки. В'юнка майже невидима смужка головної дороги де-ін-де переривалася негустими заростями. А безкрая горбиста місцевість, створювала природну ілюзію сіро-зеленого моря. Ближня лісова смуга, не тронута сьогоднішнім полум'ям, де-не-де прикрасилася першими, ранніми квітами, які і зараз роздавали свій аромат. Під самою стіною долину вкривала не густа зелень. Тут пахло життям, на відміну від північної сторони фортеці. Дівчина всміхнулася, прикрила повіки і вдихнула кисень на повні легені.

Граф відверто дивувався і милувався нею. Він бачив її жадібний до життя погляд і сам захотів стати її життям. Її кам'яною опорою. Її вічністю.

Ергель легкою ходою підійшов до неї ззаду.

- Ти дозволиш? - Шепнув у саме вухо і вона відчула обережні дотики його рук на своєму животі, а разом з ними повстали нові відчуття. По спині знову пробігли мурахи, розливаючи жар по всьому тілу. Серце забилося частіше. Інтуїція підказувала, що поруч з ним безпечно.

- Так. - Коротко і тихо відповіла, піддаючись цікавості й готуючись до нових відкриттів у чуттях.

Він бережно обійняв свою леді, а та спиною притислася до нього, і втупився поглядом туди, де щойно блукала очима Кріс.

Вони обоє дивилися в невідому далечінь, небачачи перед собою нічогісінько, тому що кожен з них подумки блукав у своїх внутрішніх нових чуттях, насолоджуючись такою цікавою близкістю і безмежно дивуючись таким примхам Долі.

- Скажи, тоді, в Замку... ти відчула те ж, що і я? - Запитав, вгадуючи відповідь наперед. Йому конче потрібно було чути твердження цього з її вуст.