4.6 Пташки

ПТАШКИ

Як тільки воронка за повелителем закрилася, дівчата защебетали Арсену слова подяки та, скориставшись його клопотанням біля шафи з рукописами, ринули ближче до виходу. Однак, не тут то було: двері відчинилися і їм перегородив дорогу той самий зеленоокий велетень.

– Я проведу вас до кухні. – Заявив він могучим оксамитовим голосом, що навіював страх, не довіру. Він що, підслуховував розмови? Чи бурчання в їх животі? Одна з них поспішила запевнити, що вони не голодні й поспішають на південь. Поступившись дорогою, чоловік розгублено розвів руками, не розуміючи їх спішності.

– Ми хочемо встигнути до заходу сонця бути біля Південного моря. – Наспіх пояснила Ріяна і перша прослизнула повз нього. Тіана поспішила за подругою і обидві направилися до виходу з Замку. Перевертень вперше бачив таких полохливих гостей, а тому не став їм набридати і увійшов в кабінет до свого воєначальника.

– Тоґо, добре, що зайшов. – Наче забувшись, звернувся до нього Аттавіан і переповів йому все, що знав сам і все, про що велів йому повелитель. Повторювати чи наголошувати на якихось деталях не було потреби, у перевертнів була гарна пам'ять, як власне і увага. В результаті їх бесіди – охорону подвоїли, дозорні мали мінятися частіше, щоб мали змогу перепочити і відновити сили аби могти протистояти нечисті. Звісно, якщо це потрібно буде. До обіду всі накази та уклади було вирішено й виконано. Про можливу небезпеку повідомлено всім мешканцям фортеці та навколишнім поселенням, після чого жителі прикордоння сховалися в найближчих фортах-укриттях. Річний запас їжі та води був зроблений до настання перших сутінок самими ж жінками, благо, колодязі були присутні на територіях бастіонів. Ніхто не міг знати напевне скільки часу потребуватиме імовірна війна двох світів на території Світла.

  І тільки дві нікому не знайомі молоді дівчини, скориставшись нагодою, вислизнули за територію  фортеці Ньорс і направилися в сторону півдня...

– Рія, може нікуди не підемо? – Все ще брикалася молодша дівчина, намагаючись зупинити подругу.

- Тіано, я не вірю жодному живому Вовку! Вони хижаки! Ти ж бачила, як вони полюють на таких як ми! - Твердо відповідала старша, не уповільнюючи ходу. Вона була незламною у своїй вірі і знаннях щодо хутряних. – До того ж, ти чула, як в Королівстві недолюблюють цих... звірів.

– Ага! А ще попередній коронпринц був Білим Вовком! Який наказав а просто так стратити стару Відьму! – Навмисне грубо та кривляючи мовила Тіана і одразу ж занила: – Тут вони нас зустріли, як справжні воїни! В людській подобі, а не в звірячій, як зустрічає кожного дорожнього варта "наших" Висоповажних!.. Та ми могли хоча б поїсти, як люди!.. – Схлип і з її оченяток потекли гіркі сльози, а ніжки підкосилися й дівча зморено впала на колінця.

– Тіаночко, я тебе розумію, та я ж теж голодна! – Виправдовувалася Ріяна, підіймаючи ту з колін та вільною рукою втираючи і її, і свої сльози. – Гаразд, я бачила тут у них є сіно й гніді, а значить, має бути стайня, а в ній вільний доступ до зерна. Ох... Ми полетимо туди, як звичайні птахи, поїмо. – Тіана, крізь сльози, криво усміхнулася, часто закивала голівкою погоджуючись.

Вже через кілька хвилин подруги сиділи на яслах біля високого мерина, покльовуючи насіння соняшника, пшеницю і скибку сухого білого хлібця. Кінь зовсім не заважав їм, навпаки – розглядав так, наче вперше бачив жовтогрудих пташечок.

Не такий обід, як хотілось би, але і за це дякували вищим силам. Наклювавшись досхочу, злетіли під стріху стайні, де вирішили все ж відпочити та й не зоглянулися, як у дворі почало смеркати. Довго сперечаючись між собою, все ж вирішили зостатися на ніч. На стайні було тепло, тому дочекавшись коли коней нагодують і зачинять наглухо двері, перевтілилися в людську подобу та й самі вмостилися на копиці сіна в кінці довгої споруди. Обидві розуміли, що прокинутися потрібно раніше конюхів.

Вперше за довгі три доби дівчата спали. Та ще й в людській подобі і міцним сном, бо часті нічні зміни варти, та й калатання частоколу поблизу, вони зовсім не чули. Не почули, як ще до зорі відчинилися двері стайні і хтось тихенько шмигнув повз них. Намагаючись не розбудити сплячих красунь, цей Хтось так же тихенько вийшов і направився до Воєначальника розповісти про гостей стайні...

"Та ну! Ну не може такого бути! Ну й що, що в обіймах..? По-перше, вони одягнені, По-друге, самі ж пішли із фортеці! Варс доповів особисто, що дівчата покинули Замок і направилися в сторону півдня! Але... як же тоді... тут?" – Арсен не мав пояснень жодному з власних питань, хоч відповідь напрошувалася сама собою словом  маги або ж дрібні перевертні, в імперії котрих мабуть не було. У всякому разі у війську точно НІ.

 Він, підперши підборіддя рукою, просто втупився на дівчат, які спали на копиці сіна в обіймах одна одної. Ще багато подібних думок роїлося в голові, поки сам роздивлявся цих маленьких дівуль. Ні, він звичайно ж чув та знав, що жінки теж між собою "любляться", як і чоловіки, але на власні очі у міцних обіймах одна в одної... бачив вперше.

Вже понад десяток хвилин він просто свердлив їх поглядом, не наважуючись розбудити. Та раптом одна з них зашевелилася й розплющила очі розглядаючи стелю стайні, мабуть згадуючи, де знаходиться.

- Тіано, пора прокидатися. - Тихенько і легенько торкнулася плеча другої дівчини, але безрезультатно. - Тіано, прокинься, бо скоро світанок. Якщо нас тут застануть, то нас покарають і, не доведи Далі, заберуть магію, а то і Вовкам згодують! - Вона сильніше потріпала ту за плече, але знову марно. - Ох, подруго! Прокинься! - Її тихий стон відчаю схоже дійшов свідомості другої, бо та відразу рясно закліпала очима і почала ліниво підводитися.

- Ххолодно... Ріяно. Може, все ж, залишимося!? - Сонно прохала позіхаючи та. - Вони не такі вже й страшні! А ще добрі і чуйні... - Дівчина на півслові обірвалася і злякано прислухалася.