4.3

ІСКОРКА

- Ах..! Мамо, у мене знову вийшло не те, що задумала! - Вередливо тупнула ногою невисокого зросту юначка. На її насичено-блакитні очі навернулися злі сльози й вона швидко тернула обличчя широким рукавом вільної чоловічої сорочки, в яку була одягнена.

– З таким настроєм ти точно нас спопелиш. А задумане і близько не зробиш. – Ніжно і водночас повчально відповіла їй та.

– Але з настроєм у мене все було гаразд, допоки вітер не змінив положення твого штурпака! – Підвела очі до неба й капризно повернулася до матері.

– Маргарет, так ти лише показуєш свою впертість. Енергія, якою володієш потребує холоднокровного розсудку та концентрації, не залежно від нахилу мого штурпака. Простого бажання зробити щось там — замало. А бриканням ти взагалі нічого не доб'єшся... – Підійшовши до дівчати, матір взяла її за руку. Кутики її губ повільно поповзли вгору, а медові очі випромінювали не що інше, як любов. – Відкинь всі почуття на потім. Відчуй магію в собі. Відчуй вогняний жар, що тече в твоїх жилах і скеруй так, як тобі це потрібно. 

- Давай знову візьмемося за руки. Мені так набагато спокійніше стає, тоді я зможу все зробити, як і в минулий раз. - Взмолилася красуня надувши свої пухлі губки.

- А що ж буде, коли мене не буде поруч? - Повела бровою жінка. - Як домагатимешся самовладання?

- Останній раз! Чесно! - Напористо відповіла Маргарет і мати з посмішкою відкрила свої долоні. Прикривши очі, вони обоє занурилися у внутрішній світ. Їх долоні ледь торкалися одна одну, подих став розміреним і глибоким. Маргарет на повні легені вдихнула повітря і відкинула голову назад, занурюючись в глибинні чуття, шукаючи на дні власного океану умиротворення і початок свого джерела. І от – між долонями матері і дитини спалахнуло вогняне сяйво, а довге волосся юначки спалахнуло блиском вогню.

Повільно відірвавши власні долоньки від материних, дівча повернулося до краю схилу і, наростивши величезне об'ємне полум'я, легким поштовхом рук направила магічний спалах морю. Магія ухопилася за "танцюючу" над хвилями деревину, спершу спалахнувши від їх зіткнення, а потім тонкою струйкою закручуючись на нього, як на веретено. В міру збільшення в об'ємі шпиндель віддалявсь від берега тягнучи за собою жаровидну нитку прядива.

Ява вражала.

Ще довгі хвилини Маргарет спостерігала плід власної праці. Творчість її розпадалася жаринками та іскринками не так швидко, як побутові магічні вогні та зрештою море погасило багряно-червону красу. Задоволено видихнувши, дівча повільно осіла на густу скошену траву в позі лотоса і посміхнулася у вечірнє небо споглядаючи останні секунди спалахів на далекій водній гладі. Від таких тренувань вона отримувала неймовірний прилив сил і безмежне вдоволення. Потерши обпікші долоні об коліна знову поглянула вдаль.

– Як себе почуваєш? – Легенько торкнулася її плеча і вмостилася поруч мати. Дівчина смачно втягнула носом повітря і крутнувши задоволено головою на всі сторони, тріумфально глянула їй у вічі.

- О, принцесо Саян, хочу ще! -В її очах іскрив азарт, як від сп'янілого картяра..

- Ти зовсім не втомлюєшся після викиду енергії. - Приймаючи її бажання зробила висновок.

- Ні. Навіть навпаки! Кожен викид дає мені безмежну нову силу!.. Я люблю це відчуття! Я відчуваю себе напрочуд сильною і вільною! - Її очі досі не змінили свій магічний колір. Із насичено блакитних вони стали вогняно-жовтими з блакитними прожилками.

- Ти нагадуєш мені мене саму в юні роки. Коли я вперше відчула магічну силу, я теж почувала себе вільною, нескореною і сильною. І Ернс дозволяв мені почуватися такою... - Вона глянула туди, куди дивилася донька — на горизонт де стикалося безкрає море з таким же безкраєм небом.

- Ти мало розповідаєш про ті часи. Мені здається ти сумуєш за минулим.

- Так, доню. Я скучила... За будиночком, де жила зі своєю бабунею. Де вперше познайомилася з Повелителем і його дружиною. Де зустріла і покохала твого батька... Мені сумно, бо я досі не знаю напевне, що сталося з твоєю прабабцею... 

– Думаєш Відьма її знищила? – Запитання юначки вдарило по наболілому, але жінка стримано кивнула, занурюючись у власні спогади.

Вони ще довго розмовляли сидячи на крутому схилі. Одна розпитуючи, а друга розповідаючи то смішні то чудернацькі історії зі свого життя, і навіть непоспішали до дому, де їх чекали рідні.

- Сонце вже низько... - Мрійливо звернула увагу Маргарет.

- Так, Іскорко. Потрібно йти.

Обоє піднялися з землі і мати, утворивши веремію, пропустила доньку всередину, накинувши поверх ще й ілюзорну ширму прозорості. Магічна шура-бура здійнялася з місця відірвавши їх від землі та закрутивши в неймовірному русі понесла морем в сторону заходу сонця...

ВИДІННЯ

Опинившись біля непримітного маленького будиночку, Маргарет з матір'ю ступили на кам'яну доріжку, що вела в дім, – вітряний вихор наче по наказу полетів далі, поступово спадаючи в силі. Пройшовши крізь непримітні двері, оповиті пагонами дикої троянди, опинилися в просторій світлій вітальні. Високі тонкі гобелени праворуч та ліворуч від них, прикривали собою старі кам'яні стіни, срібні статуї по кутках виблискували темними оніксами замість очей, від яких сифонить захистом, кілька декоративних світильників доповнювали атмосферу своєю магічністю втримуючи ілюзію глухої стіни за межами особняка, панорамні вікна відчинені навстіж впускали останнє рясне сонячне проміння ніби запрошуючи світило на вечерю.

Пройшовши вітальню обоє направилися у відчинені на терасу панорамні двері. Їх вже чекали за накритим столом, де не вистачало тільки гарячого.

- От і наша волелюбна сестриця з мамою. - Зустріла їх посмішкою блакитноока дівчина з довгим, ідеально рівним світлим волоссям зібраним у високий хвіст. Вона встала з хазяйського крісла і зайняла сусіднє крісло праворуч, вказавши рукою на щойно звільнене місце. Її довга сукня кольору західного сонця з оголеною спиною і приталеним кроєм гарно підкреслювала тоненьку фігурку, а високий розріз спереду частково оголяв обидві ніжки.