4.2

НЬОРС

Ранок був напрочуд чудовим. Не зважаючи на ранню весну, сонце щедро роздавало своє тепло мокрій, ще не вкритій травою, землі. На оглядовій башні північної сторони фортеці Ньорс снував туди сюди дебелий воїн, дивлячись більше собі під ноги ніж за її стіни. Але вочевидь щось таки помітив бо різко зупинився обличчям до воріт.

– Гей, Аресе! Що там у вас? – Гукнув він вартовому, котрий міг бачити зовнішню браму. Той стояв на своїй частині стіни та деякий час мовчки вдивлявся вниз на дорогу, а потім голосно розреготався.

– Нічого страшного! – Нарешті відмахнувся він. – Так, дві пташки прилетіли. - І знову щедро зареготав розвертаючись до шляху спиною, махнувши варті знизу аби ті відчинили ворота.

Коли ж браму привідкрили, на замиляній болотом дорозі стояли дві, маленького зросту, коренасті і чистенькі дівчини, по яких не скажеш, що вони йшли ніжками. Охайні сіренькі кожушки до колін, з-під яких виглядали пишні світло-зелена та жовта, сукні. Плечі прикривали в колір сукні пухові хустини, а на ніжках коротенькі чистенькі хутряні черевички світло-сірого кольору.

Точно пташки. Бо, як можна в таке болото залишатися настільки охайними? Тут на камяній споруді грязюку знайдеш, а на дорозі, яка веде через ліс, а потім ще і миля дикого поля... точно по коліна в болоті будеш. Це тобі не південний шлях, де широка бруківка захищена живоплотом, бордюром в пів чоловічого зросту. 

Дівчата пройшли у середину фортеці й до них одразу ж поспішив високий чоловік у синій форменній куртці з вишитим золотим драконом на плечі. Злякано покосившись одна на одну, вони боязко затупцювали на місці, точно як пташенята на гілці. Не дивно, бо страж був дебелого зросту проти них, чи не на три голови вищий.

- Доброго дня, мілорде. - Швидко прощебетали дві подруги одночасно в терцію. Їх високі дзвінкі голоси прикували до себе увагу всіх хто знаходився в окрузі, а маленькі сіроблакитні оченята так і стріляли у страху навколо.

– Нам би поспілкуватися з Головним Фортеці.– Одразу ж після привітань мовила одна з них не терпляче.

– Хто ви? Звідки? – Стримано але зацікавлено запитав вояка.

– Ми... – Знову разом почали вони, але зам'ялися і вкотре перелякано перезирнулися.

– Ми родом з Білого Королівства, мілорде. – Продовжила одна вже тихіше. – Мене звати Тіана, а мою подругу Ріяна. Ми прості жительки, але маємо важливу інформацію для Вашого Імператора. Термінову! – Закінчила дівчина прохально вдивляючись знизу в верх у грізне чоловіче обличчя.

– Мене зовуть Арсен Аттавіан, я верховнокомандувач. Якщо Вас влаштовує моя особа, то можемо пройти в Замок до мого кабінету. – Дівчата знову переглянулися.

– Так мілорде. – Закивали одночасно.

Чоловік рушив в сторону Замку.

Зайшовши в середину, обидві дівчини одночасно ахнули високим камяним колонам, і таким же високим вітражним вікнам. Камяна підлога зовсім нічим не прикрита, але тепло від того не втрачала - воно парувало магією тут. Десь з-за кутка почулися дівочі голоси і пахла свіжа здоба, вочевидь там була кухня. Тіана і Ріяна одночасно голосно ковтнули, озираючись в той бік, звідки учули аромат, та чоловік їх вів в протилежну сторону.

Пройшовши звивистим коридором, він зупинився біля одних із високих дубових дверей, поруч яких стояв ще більший і ширший вояка. У однієї з дівчат затрусилися руки, таких велетнів їм ще не доводилося зустрічати протягом їх життя. Одна справа бачити перевертня в його звіриній подобі на території королівства і зовсім інша зустріти цих істот людському обличчі на чужій стороні.

"Вовки! Точно!" – Подумала Тіана. "Прийшли в саме лігво перевертнів!"– Укором подумки відповіла їй Ріяна. І зловила на собі погляд того, другого вояки. Хоча сама мимоволі залюбувалася його красою: чіткі контури скул, тонка лінія губ, густе темно-каштанове волосся, що розсипалося по дужих плечах вояки, а світло-зелені очі так і випромінювали надприродню силу. Перекинувшись парою слів із головним, воїн ще раз зиркнув на Ріяну і, розвернувшись, попрямував в сторону виходу.

Головнокомандувач , провернувши ключ у дверях, пропустив дівчат всередину просторого але майже пустого кабінету. Ледь за ним закрилися двері, як одна із гостей швидко защебетала:

– Мілорде! На нашому гірському хребті стався бескид і відкололася частина мерзлої скали. Вона відділяла наш світ від потойбічного. Залишилася лише прозора оболочка! Нечисть вже збирається на вихід, а цього не можна допустити! – Випалила на одному подиху Ріяна ломаючи руки і рясно кліпаючи переляканими очима.

– Стоп! – Арсен перебив її міняючись в обличчі, але все ж сподівався, що це всього лише лякливі плітки. – Звідки ви про це знаєте?

–Ми були там і особисто це бачили! –Невтрималася Тіана. - Ми три дні і три ночі летіли.... е-ем... тобто ... ну не важливо!

– Це сталося три доби тому! – Поправила подругу Ріяна й несхвально глипнула на ту, натякаючи їй на "довгий" язик.

– Ми майже не спали і ніде не зупинялися, щоб якнайшвидше повідомити про це вашого Імператора. Лише він може зупинити нечисть й не дати Пітьмі захопити наш світ.

Арсен замявся. Від почутого мозок прийшов у ступор. Як взагалі таке можливе?

-–Ми гаємо час балачками! Будь-ласка, якнайшвидше сповістіть Його Світлість! – Благала вже й Ріяна. Він безпомилково відмітив, що старша з них саме ця дівчина.

Арсен ще мить кліпав очима, прокручуючи в голові все сказане дівчатами. Цього не повинно було статися навіть через тисячоліття! Попередник Аріана, його батько, запечатав демонів на довгі тисячоліття! Потрібно було б перепровірити інформацію. 

Швидким кроком обійшовши стіл, сів у крісло господаря та взяв заготовлений клаптик паперу. Чиркнувши на ньому декілька слів скрутив в маленький рулончик і всунув в поштову скриньку. Мовчки стукаючи пальцями об поверхню столу дивився на ту ж скриньку, чекаючи відповідь.

Дівчата, задерши голови до гори, обидві почали крутитися навколо себе, зацікавлено розглядали високу стелю, на якій красувався різнобарвний розпис драконів у бою. У одного з відкритої пащі вилітало червоне полум'я, а у іншого чорне. Їх величезні крила охоплювали майже половину всієї стелі, додаючи кімнаті величі, а присутнім страху. У дальній стіні красувався величезний камін із заготовленими до розпалу дровами. По периметру кабінету були розставлені м'які стільці, більш схожі на крісла. Великий і довгий стіл, за яким зараз сидів воєвода, очевидно був для засідань, а відтак, це не кабінет, а малий зал для наради, здогадалися подруги. За спиною Арсена була невелика шафа із різними паперами і записниками, з яких тирчали неохайно закладені папірці.