3.7 Поєдинки

Клинки схрестилися у мертвій хватці, та ось один із суперників різко крутнувся навколо себе і, сипнувши в очі другому магічного пилку, на який той  ніяк не відреагував, лише двічі кліпнув,   встромив вістя в ребро другого, змусивши на мить відхилитись та так і застигли обоє на місці.

– Мертвий! – Важко дихаючи після важкого поєдинку майже пошепки, сміючись констатував нападник.

– А ти швидко вчишся. – Відповів поборений, відчуваючи між лопатками щось гостре. І все ж, вирівнявшись та обійнявши другого, плюхнувся у високу траву, забираючи з собою супротивника. – Мертва. – Ніжно прошепотів на вушко, прижимаючи між грудьми нападниці сталь. Та схоже помилився, бо власне підборіддя вперлося в гостре лезо, через що зашипів змією.

– Ні, це ти мертвий! – Вже вдруге потішалася над ним.

Воїн голосно, навмисне образливо занив, сміючись.

– За останній місяць ти перевершила себе! – Лежачи на спині у високій некошеній він з захватом дивився на свою воїтельку, а та, лежачи на животі поруч, гордовито вдивлялася в глибину його блакитних очей.

– Це все завдяки тобі, коханий. 

Вона поклала свою голову йому на плече, відкинувши їх клинки та ножі подалі. Її ручка вправно пробралася між защібок його сорочки до грудей, від чого чоловік хтиво гуркотнув. Та довго знущатися над собою не дав. Забравши її руку з грудини опустив на свій пах, де й відчула чоловічу силу у всій її могутності. Обоє простогнали у невимовному бажанні відчути одне одного. Але... мазьнувши поглядом небо, жінка вказала на височенну палацову вежу, яка гарно проглядалася з-за верхівок дерев. 

– Нас може побачити будь-хто. – Нагадала стишеним млісним голоском.

У відповідь пролунав не менш красномовний стогін.

– Тоді... до Ворона! – Видно було, як він неохоче підіймався з землі.

– О, ні! Тільки не цей кінь! Та я готова хоч на Кхарга, тільки не Ворон! Він занадто високий для... мене... – Вона затихла раптово. Зір опустила на власні черевики, бо ноги враз пройняв тягучий холод. Десь глибоко всередині відчула потяг до чогось невідомого, за чим відразу ж подала звук її друга іпостась. Складалося враження, ніби це "щось" її кличе. Манить до себе. Чиясь викинута енергія потребувала нового власника. Та найбільше дивувала ота противна в'язкість, холод, що вихрем снував по ногах... Торкнувшись тієї холоднечі, відчула чужий біль, від чого в грудях забракло повітря, а в голові все пішло обертом бо внутрішня істота злякано тріпнулася у спробі вивільнись з людського тіла.

– Анно! Що з тобою? – Чоловік одним кроком був поруч. Охопивши в обійми, як мале дитя пригорнув до грудей, не давши впасти, а потім почув вовче виття. Поглядом вмить метнувся в сторону, звідки той долинав, але сенс? Висока трава не давала змоги бачити горизонт. Знову повернувшись до Анни, збагнув, що та почала приходити в себе: впевнено поволі відсторонилась і зробила глибокий вдих. Її очі були міцно заплющені, а руки до побіління зжаті в кулачки. І тут він вперше осягнув – вона тримається аби не перетворитися. 

 Відпустивши свою воїтельку, обережно ступив крок назад, не знаючи кого чекати з цієї тендітної леді.

– Арсене! – Прошепотіла здавлено, підіймаючи повіки. –  Щось відбувається... Нам потрібно в палац.

Воєвода стримано кивнув у відповідь.

Порталів робити Ернс так і не навчив, опираючись на те, що її магія буде слабнути, оскільки переходи потребують величезну кількість енергії, тож доводилося пересуватись на своїх двох тримаючись за руки та не дивлячись під ноги. 

Добігши до магічного глибокого синього озера, шириною чи не в пів милі, що відділяло собою межі Палацу від некошеного схилу, де вони щойно тренувалися, очам одразу ж постала незрозуміла картина – на тій стороні величезний сірий вовк завбільшки жеребця, на швидкості шаленого вітру мчав до озера. Тільки сліпому не зрозуміти  дії його — звір хотів кинутися в магічну водойму.

Узрівши дії відчайдухи, Анна потягла на себе руку аби виставити тому перепону, та попри спробу звільнитися, Арсен лише сильніше стис її схололі пальчики. Вона силою рванула руку виставивши поперед себе долонею на Вовка. Оком не встигли кліпнути, як Сірого підчепив живий  шаркан та мов пилинку відкинув на берег. Схоже перевертню це не сподобалося бо він знову поривався в синь. Невже він не знає що загине, лишень торкнеться його своїми лапами? 

Що саме ним керувало Анна не знала, та смерті його бачити не бажала, а тому легко крутнувши пальцями в його сторону з більшою силою відкинула звіра назад, при цьому набагато далі від загрози його життю. Опинившись не в озері, той тужливо завив і грізно оскалився в сторону магині. Не тупа, враз збагнула, що тут щойно щось сталося, тож враз переключилася на совиний зір, невторопавши, що на неї дивиться власний чоловік. Птах всередині пугукнув, радіючи потребі власної персони, а Арсен на якусь мить оторопів.

Бачачи, як колір її очей змінився із світло-коричневого до медово-золотого, а обличчя та оголені частини тіла засяяли зсередини, зблудив у власних відчуттях вклякши на місці. Її губи нестримно швидко ворушилися в якомусь безмовному, мабуть що, заклинанні, а сама вона завмерла мов статуя з протягнутими руками і тільки сорочка тріпалася на ній при несміливому диханні природи.

Ніколи раніше не бачив такої своєї дружини, сильної, магічної, небезпечної. Погляд попри волю направився на смерч утворений нею – Вовка тримала сила силенна, тому що той, від пориву вітру, не міг і лапу підняти, не те що ступити...

І хотів би допомогти, та тут кращою поміччю буде самозбереження, ще й бажано за потоками її вітриська. Однак ноги відійти відмовлялися.

В своїх здогадках Саян не помилилася – жіноча постать повільно опускалася на дно магії.

– О, Праматір! – Взмолилася про себе Анна, а потім направила силу думки до Вовка. - "Не пручайся мені і тоді я зможу допомогти тій, за котрою ти сюди прийшов."