2.11

АННА

Хвилі насолоди накочували одна за одною, змушували тремтіти обох, все глибше забираючи в свої володіння. Відчуття його тіла поруч, породжувало ще більше бажання, і тепер ніякі сили не могли зупинити два закохані серця, які, здавалося, готові були вибухнути від шаленого ритму. Сам світ ніби зупив ту мить, коли блаженство було найвище, і повільно спусив від зірок у міцні обійми коханого...

Кисню - не вистачало. Повертатися до свідомості не хотіла. Лише його. Лише цілунків... дотиків... і трохи шаленства... І він їх дарував їй. Спокійно, без поспіху але палко... Ледь торкаючись молочної шкіри але відчутно... З повагою і любовю... З трепетом та страхом втрати... 

Руки потяглися вперед і замкнулися навколо його шиї майже несвідомо. Ноги самі обвили чоловічий стан. Знову забракло повітря. Знову стало гаряче і млосно. Якесь ослаблення чи то тіла, чи то волі, але блаженство нікуди не дівалось, а наростало... з новою хвилею рушійної сили. 

Птаха билася всередині, наче в клітці, чи то радіючи чи то жадаючи звільнення. Її бажання довелося придушити, міцно заплющивши повіки й стиснувши кулачки. Свідомість не втікала, але думок не було.

Ця мить забрала всі страхи та відродила впевненість.

– Я тебе більше не відпущу. – Зрадливо мовили її вуста і відчула його тихий, гуркотливий сміх гарячим диханням біля своєї шиї. По обличчі скотилася непрошена роса, одна, друга, третя... Сльози щастя... Спокою... Впевненості... І віри в майбутнє... Їхнє майбутнє.

...Згрібши своє щастя в обійми, Аттавіан ще довго цілував його маківку. Розмовляти зовсім не хотілося. Обом...

...Впершись носом в чоловічі груди, Саян не могла заснути. Для чого тільки Далі залишила їй свій дар? Здавалося, що це не милість Богині, а прокляття. Сьогодні, отримуючи безмежну насолоду від свого єдиного, відчутно зрозуміла, що його життя набагато коротше за її власне, бо він звичайна людина, а вона перевертень, який живе вдвічі довше. І з-під прикритих повік хлинули, тепер вже сльози відчаю й безвиході, злості і ненависті.

Анна тісніше притислась до його міцних грудей,  де так затишно і добре... Здоровий глузд підказував, що тримати все в таємниці, не старіючи при цьому, нереально! Та й не правильно! Рано чи пізно він все одно зрозуміє хто вона, її істино відведену роль в магічному світі. А вона обов'язково йому все розповість. Тільки це буде потім. Не зараз... Зараз її тіло і душа лише з ним, одним єдиним, обраним самою Долею. 

Повіки повільно ставали важкими і скоро сон зморив і її...

...

АРСЕН

Арсен прокинувся, коли за вікном почало сутеніти. Мирне дихання Анни вказувало на глибокий сон. Зіпершись на лікоть, він вдивлявсь в її обличчя. Його єдина Зіронька спала з ледь помітною посмішкою на губах. На мить замилувавсь її красою.

"То хто ж ти, Анно? Зіронько моя єдина?.. – Та насправді, знати ким вона є було для нього зовсім не важливим. Він розумів, що її таємниці всього лише невід'ємна частина їх магічного життя. – Ким би ти не була, я все одно тебе кохатиму, моя маленька принцеско... Понад життя... "

Обережно вивільнивши руку, піднявся з ліжка й підійшов до вікна, відчиняючи обидві вікнини навстіж. Чомусь був впевнений, що минула ніч була останньою для Відьми.

На небі з'являлися поодинокі мерехтливі зорі. Втягнувши носом вечірнє повітря всівся прямо на підвіконня, як хлопчисько задерши на нього ж ногу. Вдивляючись в красиву південну далечінь без будь-яких думок спостерігав за темно-сірим обрієм... На далекому небокраї метнулася темна тінь дракона й спиною пройшовся дикий холод. Ці істоти останнім часом прямо таки набридли, тож він поспішив закрити вікнини. Від перевертня подалі...

Опустившись в широке зручне крісло поруч з каміном закрив очі. Раптово в голові повстали важливі для нього питання: Чи відпустить їх Ернс після її навчання? І, не збирається ж він її віддати до академії, де юних магів більше, ніж зірок в небі? Ні, звісно ж ні! Він же сказав, що вона має якусь там особливу силу..! Чи буде їх життя таким же тихим і спокійним, як було до минулої ночі? Має бути. Навіть не так – це буде обов'язково! Чи дасть їм Аріан спокійно жити? Очевидно що ні, на жаль. Та найголовніше з усіх – чи зможе він, Аттавіан, захистити свою сім'ю у разі небезпеки в майбутньому без допомоги Ернса? От тут... на превеликий жаль... Та і друг він, врешті-решт, а не ворог, щоб от так просто викидати цього амбрі, хай і імператора, зі свого життя... От тільки краще б він не розповідав про те, що Анна розбудила його лінивого ящіра. Чи викликала, чи що там, в темряву, з тим сталося...

Скільки пройшло часу в роздумах він не знав, та відчувши жіночі пальчики на своєму плечі, підвів голову. Поруч стояла його єдина, аби як прикрившись тонкою ковдрою, що створювала подобу мантії позаду. Вона соромливо опустила повіки, явно встигла роздивитися його міцну статуру, і він подумки всміхнувся цьому.

 Обійшовши крісло з іншої сторони, дівчина протягнула руку і з відкритої долоні спалахнув яскравий вогник. Однією іскрою запалила сухі дрівця, які були складені в аккуратну кучку в очікуванні чогось подібного, застигши на місці. По кімнаті пройшовся легкий справжній приємний димок, затріскотіла деревина, подаючи природнє тепло. Танцюючі язики полумя відбили перші тіні.

Арсен взяв їАнну за руку й легенько притягнув до себе. Всадивши на коліна, притулився носом до її передпліччя. Вони обоє, в невимушеному мовчанні, дивилися на палаючу стихію...