2.8 Воєвода. Лист

ВОЄВОДА. ЛИСТ

Воєвода нищив все, що попадалося під руки. Дорога срібна ваза полетіла в камін, срібний підсвічник – у прочинене вікно і здається когось таки наздогнав... Папери зі столу розлетілися навсібіч, як і таріль з яблуками, а сам стіл потерпав від регулярних стусанів. Кухоль міцного елю, котрий принесла служниця Ойра щоб той нібито втамував спрагу, розтрощився об двері слідом, за її спиною, пишногруда дівиця тільки й встигла вміститися в дверний прохід. Залишалася на місці лише шафа з книгами.

– Арсене, ти так нічого не доб'єшся. – Гуркотів преспокійний Рун. Та той лише сильніше вдарив кулаком об підвіконня. Від безсилля і невіданості він готовий був вити.

Чи вбити?..

– Арсене досить. Зупинись вже. Дай доспати до світання, а то проклянуть. – Голосніше гарчав друг. Потрібно було хоч якось зупинити цього навіженого, доки не поламав собі кістки. – Краще скажи мені, ти віддаси за мене Ніолу?

– Та забирай її до дем... ЩО?! – Аттавіан різко розвернувся до співрозмовника. Ну, не могло ж йому почутися!? В одну ніч кохану Анну і любу Ніолу власноруч роздати?! Що за маячня?.. Може ще й пухку Хардю заміж взяти!? Чи тоншу швабри Фьйону, яка так і лізе на шию при кожній зручній можливості, та ще й ганебні плітки розпускає про його попередників? Ну, не міг же Ернс повірити тонкій людинці, забравши Анну від гріха по далі..? Та й якого він взагалі вліз між них!.. Не може ж звичайна хуторянка бути такою важливою магічкою для самого Імператора!.. Чи, все ж таки може і є, саме тією єдиною силою?

Як же Арсен хотів потріпати свого Повелителя за шиворіт. Витрусити всю правду про дівчину і її таємниці. Хоча... ні. Насправді він просто хотів Анну. Свою тендітну Зіроньку, котрою марив, як сліпий зоряним небом. Не міг дихати без неї. Не вистачало кисню. Її життєдайної легкості та сили...

Воєвода кліпнув, розганяючи мару з-перед очей. Тепер він бачив лише чорні очі перевертня.

"Ну, ось. – Той же перевертень подумки важко вдихнув і видихнув. – Я ж знав що тема не на часі. Але ж, спрацювало ..." – А в голос мовив інше.

– Ти віддасиш за мене свою сестру?– Подивився на Арсена з-під лоба.

– Руне!.. Тобі скільки років, старий? – Все ще сподіваючись що той жартує, скорчив гримасу.

– Н-не так вже й багато, як для перевертня. – Не звертаючи уваги на уїдливі слова воєводи вдумливо відповів громило.

– Ага... А, як для людини???

– А, як для людини, то я вже повнолітній! – Весело всміхнувся у вуса Рун.

– А вона хоч знає, що ти її хочеш взяти у... емммм... дружини?... – Все ще прискіпливо, з бентегою в очах спостерігав за другом Аттавіан.

– А ти сам її запитай! – Відповів той в тон.

– Щооо? Коли ви встигли!? – Очі воєначальника збільшилися вдвічі. Мозок пришвидшився в роботі підказуючи причини запізнень перевертня на учбові останні кілька вилазок. Аттавіан нарешті забув істині причини свого гніву.

– Хм... Ти ж крім своєї Зіроньки нікого більше не бачиш. – Зовсім не обережно підбирав слова для шпильки Рун. Ой, здається знову задів за живе...

– Ох... – Закотив очі під лоба воєначальник і тихо застогнав, опускаючись у м'яке крісло господаря кабінету. Відчував себе так, наче в нього забрали останні сили. А точніше вийняли серце і випили душу.

Закривши очі, кілька довгих хвилин слухав власний біль, а потім, як мале дитя, почав стукати потилицею об кам'яну стіну, що почало вже виводити з себе Вовка, і той, хоч і тихо, але загарчав.

– Добре! – Вигукнув Арсен злісно й направив на майбутнього родича вказівний палець. – Вона вийде за тебе лише в тому випадку, якщо сама того захоче. – Від цих слів Вовк розплився в задоволеній усмішці, а воєвода заздрісно проскрипів зубами, заскимівши.

– От зараз, – вояк смачно клацнув язиком, –ти зробив мене найщасливішим Чорним у світі. –Підлестив Рун, неспішно підіймаючись зі свого місця і сунучи до виходу з кабінету.

– Арсене! – Покликав через плече вже біля дверей, на випадок вчасно зникнути з очей воєводи. – Ти ж знаєш, Аріан нічого просто так не робить. Він поверне її цілу і неушкоджену. –Та в наступний момент між лопаток зловив круглий фрукт. "Добре, що зброї під руками не має." – Рун швидко зачинив за собою двері.

Аттавіан вийняв з карману штанів кристал і покрутив його в руках, розглядаючи його рівні грані. Якби ж знати напевне куди направився Ернс, тоді б він не роздумуючи скористався камінцем. Магія в лічені секунди переміщує хоч на край світу навіть просту людину, головне чітко знати місце, де ти маєш бути.

– Де ти її подів, Аріане? Куди перемістив мою Анну? – З досадою лаявся, запитував в уявного Повелителя Арсен і скимів, не маючи жодної з відповідей...

За розмовою з самим собою не помітив швидкоплинного часу, що штовхав посірілі згустки хмар в єдине полотно, результатом цього важкі краплини відбили барабанний дріб в шибку прочиненого вікна. Повернувши голову на звук, прослідкував за потьоками на склі й рванув з місця, підхопивши зі спинки крісла куртку.

Презлющий летів коридорами замку, всього на мить влетівши у власні покої аби закинути подалі з очей портальний камінець, аби не муляв очі, та підібрати покинуту вранці зброю. На вежу вибіг скаженим псем, а там і взагалі згубився в ранковому часі, б'ючись з непереможним холодним дощем.

 Кожен з жителів цитаделі проходячи повз Замок здіймали очі до хмар, аби побачити звідки летить смачна чоловіча лайка. Інколи навіть робили жест Богині, щоб вберегтися від недобірних новомодних слів, хай і не в їх сторону кинутих лайливим. Більшість просто намагалися зникнути, боячись попастися тому на очі. Та чоловіка ніхто не цікавив. Він активно жестикулював в подобі двобою, нестримно клянучи Відьму і всю нечисть на чолі з Мороком. На кінець, впавши навколішки, підставив небесній воді обличчя. Завмер, заплющивши повіки...

Він не бачив поглядів своїх вояк. Йому було байдуже на пересуди й плітки. Бажання було одне - бачити Анну.