1.4

АРСЕН

Вечір видався прохолодним, але воєвода мав намір все прояснити. Зібравши десяток воїв він вирушив у ліс, попередньо письмово попередивши про свої наміри Повелителя.

Ліс обходив бастіон добрим півколом з півночі, від підніжжя скелі до самого урвища біля Внутрішнього Моря. 

Вояки уявно поділили обширну територію зарості на три частини, які мали обнишпорити за кілька днів.

Обійшовши ліс вздовж головної дороги з обох боків, та поблукавши вздовж річки, вони дійсно побачили сліди не схожі на звірині. Навіть з легкістю можна було розпізнати де ступала людська чоловіча нога. Біля русла ріки виднілися сліди попелу, які радше були схожі на невдалу спробу розвести вогнище, не більше. Гілки берези вочевидь були навмисне кимось зламані, мабуть, для того, щоб мешканці думали на дикого звіра. Лось, міг би так пройтися, або й той самий перевертень. Он взяти тільки Тоґо, чи Руна - ці двоє в людській подобі дерево повалити можуть, а, як обернуться в свою другу іпостась, то взагалі з корінням вирвуть.

До півночі загін прочесав таки гарну частину мальовничих територій, але після вирішили бути обережнішими, щоб бува не вскочити в яку халепу. Як не як, а відьми, все таки. Лиходіяти в найтемнішу пору доби їм в радість. І Арсен таки натрапив на щось цікавеньке.

Вже в кінці лісу, зі сторони хутора біля головної дороги, з-під невеликого каменя вився ледь помітний дим. Не довго думаючи він підійшов впритул, щоб роздивитися це творіння. Трішки осторонь був ще один такий витвір.

–Давно я такого не бачив. – Почув за спиною у себе гуркотливого Руна.

– Руне, ти такий громило, а ходиш, наче літаєш. – Кинув йому через плече не відводячи погляд від цікавинки, скривлено потираючи кулаком груди. – Так і серце може стати!

– Хм! Прийму за похвалу твої слова, друже.– Прогуркотів у відповідь громило. Це і справді був велетень, навіть проти Арсена. На пів голови вищий, чорне волосся розсипалося по широченних плечах, а, як подивишся на руки, то відразу зрозумієш - такий кулак випадково стукне то й "кінець" прийде.

– Вперше таке бачу. Що це? – Арсен повернувся до свого вояки. – Ти кажеш, що таке вже колись бачив?

– Так, бачив. Це пастка на магію. Колись моя бабця на мого ж тата такі пастки виставляла, та той виявився спритнішим і маму з-під носа старої вкрав. – Хмикнув власній розповіді. –Це вже коли я родився і став дорослим, вона ж, бабця, навчила мене чути й розрізняти ці пастки... Треба наших сповістити, щоб були обережнішими. - Рун приклав руки до рота і тонко завив.

– А ти краще відійди від цього пчиха подалі, Арсене. – Здоров'як потягнув друга за плече до себе ближче, той знову поморщився. – Що голова розболілася? Це на простих людей так діє. Голова трохи поболить то й усе, головне не вдихати сильно, бо можна свідомість втратити. А на таких як я його дія інша... Я, наприклад, можу забитися в конвульсіях від його чаду, сказитися, так би мовити. Це все темна попроставляла... Якби я був необережним, то вже б перетворився на звіра, а там... сам розумієш... – Багатозначно почесав потилицю здоровяк. – От тільки вона не врахувала, що ми, перевертні не лише чуємо нюхом, а і бачимо далеко. Хіба що, вона це проставила для відводу очей, маскуючи щось більш важливе..? – Рун прискіпливо озирнувся на всі сторони.

– Ні, друже. Як на мене, вона все правильно розрахувала. Просто нам варто було не побачити цієї пастки і всі ми були б мертві. Так? – Арсен багатозначно подивився в обличчя свого кращого воїна.

– Умгу...! – Протягнув той похмуро. – Ходімо краще навідаємося на хутір, до твоєї Зіроньки. – Рун обійняв воєводу за плечі і розвернув в сторону хутора.

– Руне! От ти її так не називай! І взагалі звідки ти все знаєш? – Роздратований обізнаністю перевертня, вдав образу воєвода.

– А ти краще спи вночі, а не зірки на небі рахуй. – Посміхнувшись, Рун  відхилив від них дебелу гілку.

До хутора надто близько підходити не стали. Хоч і дуже вже кортіло воєводі провірити ту покинуту халупу, про яку говорив Юго. 

Для початку вирішили просто поспостерігати. 

Рун підвівся з-за свого укриття раптово і шумно вдихнув прохолодне повітря, тихо загарчавши. За ним по черзі піднялися ще троє таких як він, зробивши схожі дії. Арсен зрозумів, що відьма таки є. Виплюнувши травинку, яку жував до цього, він оголив, на всякий випадок, свій меч.

– Ау! – Затягнув той же Рун.

– Руне, що ти бачиш? – Не відводячи погляд від хутора запитав Арсен у друга, який стояв поодаль.

– Те що ти не бачиш. – Загарчав здоровань. – Вона напустила на хутір ілюзію і тепер чекає таку, як сама. Що накажеш робити, воєводо?

– Я нічого не бачу, крім туману! Тьфу! – Плюнув собі під ноги Аттавіан. – Бери командування на себе, Руне! Я тут сліпий! 

І здоровило, з рештою таких, як сам, вояк, кинувся до хутора та зник в завісі густого туману, а вже через декілька хвилин з імли вибігла жіноча постать. Не дивлячись собі під ноги, вона бігла прямо на Арсена. За нею слідом гнався велетенський чорний Вовк. По тому, як перевертень озирався навсібіч, Аттавіан зрозумів, що звір її лише прикриває собою. 

Дівчина на всій швидкості вдаряється в чоловічі груди, а вже в наступну мить Арсен різко, одним рухом вільної руки, штовхає її собі за спину, та слідом, власним мечем, розрізає ледь видимий згусток туману навпіл, прямо біля задньої лапи Вовка. Той тільки й встиг відскочити вбік.