1.3

 Надвечір Арсен таки відвідав купця з його свитою, той прохав пропуск в глиб імперії. А з першими сутінками, до вух воєводи дійшли чутки, що у лісі коїться щось дивне. Покликавши до себе одну зі служниць Імператриці, - ту, котру ніби то хтось переслідував у гущавині, - він почав випитувати всі подробиці. 

Дівчина дійсно була сильно налякана і не знала з чого почати. Її розповідь блукала поміж слів, що воєводу надто дратувало, хоч виду не подавав. Одначе сил терпіти божевільний говір не було. 

Арсен зупинив її жестом. Наливши з кухля води всунув горня в руку, попросив розповісти ще раз все спочатку. 

- Я пішла в ліс за наказом Її Величності по квіти, які міледі дуже любить. Спочатку зі мною йшов Юго. Його теж кухар послав. На хутір. До травниці. Біля роздоріжжя, звернувши з головної дороги, я   пішла стежкою до струмка, а там повернула до початку його русла... Я звернула увагу на зламану гілку молодої берези. Кухар Тор казав, щоб придивитися до цих дерев, він хоче з них сік націдити, от я і побачила гарне молоде деревце. А потім, далі, іще одна така ж берізка з відламаним нижнім гіллям... Я ще подумала, що хтось дуже безжалісно це зробив. Та коли я вже була майже біля підніжжя гори, щось голосно клацнуло, а далі, все як в тумані... - Дівчина знову занепокоїлася і ковтнула води. - За спиною почулася чиясь хода, тріснуло гілля і запахло густим важким димом. Він доріжкою стелився до моїх ніг. І ще... незнайомий мені аромат... Але мені здається, я колись щось схоче, ніби, чула. У мене навіть голова розболілася... 

Арсен глянув на служницю з-під лоба. Те, що вона не пам'ятає подій трирічної давнини було очевидним. Тоді він, тільки-но прибувши зі столиці сюди, у фортецю, одразу був змушений шукати особисту прислугу Імператриці Ліани по всій малознайомій території, бо ж, бачте-но, без Ельї Її Величність нікому іншому тут не довіряла. Знайшов він тоді дівчину серед лісу майже опівночі, біля підніжжя гори на уявному вівтарю. Вона була прив'язана ледь видимою мотузкою до лежачого стовбура дерева. Біля голови її димів смоляник, але, на диво, нікого поруч не було. Спізнись він тоді на чверть години, живу, напевне б, не застав.

—...Я схопилася на ноги і чимдуж кинулася сюди, до замку...— Вона на якусь хвилину замовкла, та потім продовжила вже більш мрійливо.— Раніше там було тихо... затишно і спокійно... Можна було послухати спів птахів та дзюрчання струмка...

– Це все? – Різко обірвав її Арсен. – Більш нічого неймовірного? Може, то був той самий Юго?

–Ні, ні! Що ви? Юго так лякати нікого не буде, він... він такий ніжний... турботливий... – Враз зашарілася і її обличчя залив густий рум'янець.

"То он воно що! Зрозуміло все з цими двома." –Подумав про себе й відпустив дівчину, запросивши слідом ще і хлопця, аби дізнатися не менш цікаву історію. 

Хлопчина років сімнадцяти прийшов години через дві. Потоптався під дверима, поки Аттавіан не гукнув йому "Досить там човгати! Скільки можна на тебе чекати?", – та боязко,  мадже крадькома, увійшов в кабінет. Юнак розповідав все спокійно, аж поки не ляпнув, що йому щось привиділося. Біля хутора.

– І що ж тобі привиділося? Вовк?.. Ведмідь... чи кабан? – Зі смішком в очах подивився з-під лоба на хлопця. – І... Де ти так довго був?

– Я був непритомний. – Нарешті зізнався хлопчина й пострибав очима по кутках ніяковіючи. — Ви будете сміятися, та зі мною таке вперше.

–Так, так, тааак... – Протягнув Арсен. Обійшовши письмовий стіл, став перед хлопцем не приховуючи свого здивування. Його пальці затарабанили по спинці єдиного в кімнаті стільця.  –А з цього моменту детальніше. І все, що памятаєш!

– Я-я вже майже вийшов з лісу, як з-за спиною почулися чиїсь кроки. Такі легкі як у дівчини. Подумав, що м-може це Елья. Ми разом з нею йшли до роздоріжжя, а там розділилися. Вона по своїх справах, а я по своїх... – Мабуть хлопець перелякався живого виразу обличчя воєводи, бо до розповіді підключив ще й жести. – Корочше кажучи, й-я зупинився, щоб зачекати її! Ну, ту дівчину... н-не важливо! А потім якийсь різкий в'язкий дим і клацання. А далі я не пам'ятаю. – Розвів руки на останній фразі Юго.

– Це все? – Арсен вигнув брову у здивуванні. – І ніякої тобі дівчини, і ніякого запаху?.. Окрім диму?

– Н... ні... – Рясно закліпавши очима, хлопець поспішно мотнув головою.

– Гаразд. Якщо ще щось пригадаєш підійдеш до вартового Томаша розповіси йому. Він направить твою розповідь мені. – Арсен спокійно обійшов стіл і відверто плюхнувся в м'яке, обшите темним бархатом крісло. Заклавши за голову руки прикрив повіки. – Можеш йти, Юго. – Нарешті відпустив служку, який й досі тупцювався з ноги на ногу.

– Я ще н-на хуторі... цей... бачив, як хтось ховається в покинутій хатині . – Здається хлопець не збирався втікати з очей головнокомандувача, хоча ступні його аби-як пританцьовували, при погляді на старшого по рангу.

– Чого мямлиш? – Оживився той і подався всім тілом вперед. – Хто це був? Чого він ховався? І все, що бачив! 

– Мені, ну, після того, як я отямився, голова сильно боліла. Я й подумав – може привиділося? А потім все ж вирішив прослідкувати та на подвір'ї вже нікого не було... але мені здається, що там хтось був, бо смерділо ддимом... Це все. Д-далі я просто пішов до травниці. –Шумно видихнув Юго і опустив руки, якими на емоціях все так же віддиригував кожну свою фразу.

– Це було до обіду чи після? – Хоч Аттавіану й так було зрозуміло, що після.