1.2

Середа прилетіла спокоєм. Вранці хоч і накрапав дрібний дощ та окрім листя дерев, хіба що траву намочив. 

Обідньої пори воєвода чекав, як світла з неба, не бачачи й не чуючи нічого і нікого окрім власних дум. Терпіння вломилось, як тільки забачив віз у воротах бастіону й почув Її ім'я.

Купець в'їжджав повільно, роззираючись довкола, а за ним слідом бігли місцеві дітлахи, вигукуючи: "Анна, Анна, Анна!.. А ти сьогодні без бабці?.. А Ельна буде?.. А вона що, занедужала?.."

 Наспіх віддавши наказ зустріти обоз, сам ступив  назустріч мрії...

-Мені потрібен Арсен Аттавіан! Жителі сусіднього селища сказали що він тут! - Почувся за плечима стомлений голос купця і Арсен на мить замешкався.

-Якщо нічого термінового, то вечором побачите воєводу... - Рун якраз підійшов до коренастого чоловічка, вказуючи тому шлях рукоюву відкриті двері Замку.

"Дякую, Руне!" - Подумки відмітив Арсен і пришвидшив ходу.

Анна якраз звертала в сторону кухні, де були ще одні двері  в Замок, коли він зупинив її.

-Анно, добридень вам. 

-Добридень, Арсене. - Дівчина зашарілася. Опустивши повіки, зупинилась.

-Ви самі йшли через ліс? Дозволите назад провести вас?

І вона погодилася. А більше йому й не потрібно було.

Вони неспішно прямували від фортеці до поселення через густий ліс. Ґрунтова дорога хоч і була шириною в півтора вози та все ж вилася змійкою між густими прунусами, ховаючи свій початок від небажаних чужих очей. Ледь видимі стежки, що втікали від шляху в глиб лісу, знали лише місцеві жителі.

Тримаючи свого коня за вуздечку, Арсен повільно крокував поряд з дівчиною, слухаючи не стільки її розповіді, як мелодійний тембр голосу. Він навіть не думав, що дівча з хутору окрім рослинництва може бути настільки обізнана у медицині, а тим паче у воєнній справі, на якій найдовше затрималася їхня розмова. Далеко не кожна юна особа жіночої статі в імперії може хизуватися подібними знаннями, а тут травниця з кінця континенту розповідає про звичаї східних жителів та їх лікарську справу. Це вразило його.

- Звідки ти все це знаєш? - В його голосі чулася цікавість.

- Мені бабця багато розповідає, та і Його Величність, буває книги цікаві дає почитати... - Опустила обличчя долу, ховаючи страх в очах. 

Анна згадала слова бабці, котра завжди казала їй бути тихою й смиренною біля службовців, адже не кожному чоловіку, а тим паче воїну, до вподоби те, що жінка знається на його справі. Та тут вже язик сам все видав, не питаючи дозволу у розуму.

- Я б з радістю Вас запросила до світлиці, та мушу допомогти бабці. Дякую, що провели мене. Останнім часом щось у лісі неспокійно, та з Вами мені зовсім не страшно. - Викручуючись з розмови протараторила дівчина м'яко посміхнувшись і крадькома торкнувшись чоловічої руки.

- Завжди радий... Анно. - Арсен зловив ту мить, коли вона торкнулася його і накрив її руку власною, зазирнувши у вічі.  На обличчі дівчини проступив легкий рум'янець. 

Невже вона так його соромиться? Йому раптом захотілося її обійняти і він притягнув свою Зіроньку до грудей. Ледь торкнувся губами маківки. 

"Що? Вона навіть не пручається?" - Подумав. І усміхнувся, зариваючись носом у її волосся.

А дівчина затамувала подих..