РОЗДІЛ IV Розлука

Цю королеву огортає туман одинадцятого століття, а риси обличчя спотворили бурі історії - ми ніколи не дізнаємося про зовнішність цієї жінки, її вдачу і справжні почуття. Від неї лишився тільки підпис, власноруч виведений кириличними літерами під однією грамотою

«Анна Київська. Дружина Генріха І»

Філіпп Делорм
 

Від’їзд Анни до Реймса, що у Королівстві Франції, був запланований на один з літніх ранків 1050 року. Прощання було болісним. Анна все ніяк не могла себе змусити розпрощатись з рідними для неї людьми назавжди. Тато вже вкотре давав їй цінні настанови, мати просто стояла поруч, тримаючи руку доньки, як вона думала мабуть востаннє. Брати, сестри, стояли трохи осторонь та чекали своєї черги попрощатись з сестрою. Добромир же стояв осторонь від усіх. В очах хлопця вона побачила біль і смуток та здогадувалась, що він бачить і її очах те ж саме. Та ось посланці її майбутнього чоловіка з далекої Франції почали трошки покашлювати, виказуючи тим своє нетерпіння. Анна, як і всі присутні, зрозуміла, що пора.

Серце батька обливалося кров'ю, коли він прощався з донькою. Але нічого не поробиш, така вже доля князів та їх нащадків, думати в першу чергу завжди про добробут своєї країни, а потім вже про власний. Ярослав дав своїй донечці велике придане - коштовні подарунки, серед яких були книги, інкрустовані дорогоцінним камінням, зокрема Реймське Євангеліє.

- Ну, йди сюди, Анно, я тебе обніму, - промовив Ярослав низьким приємним голосом та міцно стиснув в обіймах свою улюбленицю. Він ніколи собі в цьому не зізнавався, але десь підсвідомо знав, що Анна - його найулюбленіша донька. І тільки в таку мить він зміг собі в цьому зізнатись.

- Бувай, доню, не забувай нас, - тихо промовила її мати Інгігерда.

Ще мить, і Анна зі своїми супутниками вирушила в дорогу. З важким серцем дівчина від'їзджала у далеке невідоме королівство. Вона знала, що певно ніколи не побачить свою батьківщину, батьків, рідних і...Добромира. Це було найважчим, адже вона палко кохала хлопця, а шлюб з чужим нелюбим чоловіком був їй нестерпним. Та Анна розуміла, що мусить підкоритись батьку. Князівна разом з посланцями Французького Королівства минули збудований не так давно собор Софія Київська, проїхали через Золоті ворота, і в очах Анни з’явились сльози, адже назад дороги не було. Дівчина розуміла, що прощається з рідним містом скоріш за все назавжди.

Згадалось як в далекому 1039-му році одного погожого літнього дня ще маленькою дівчинкою вона йшла пшеничним полем, збираючи польові квіти серед стиглих колосків пшениці для матусі Інгігерди. Вдягнена Анна була у довгу білу сорочку, поверх якої була блакитна далматика, обперезана поясом із шовку, затканого золотом і сріблом, - одночасно і прикраса, і оберіг від нечистої сили, на шиї було гарне монисто, а на ногах – шкіряні поршні, стягнуті по краях ремінцем. Розпущене волоссячко русявого кольору гарно спадало на плечі дівчинки. В нього дівчинка повплітала різнобарвні квіти, уявляючи себе польовою царівною, що йде та оглядає свої володіння. Серед стиглого колосся дівчинка познаходила волошки, маки, дзвоники, польові ромашки. «Ой, гарний букетик вийде»,- раділа дівчинка, тримаючи його в маленькій руці. Сонечко припікало високо в небі, повівав легкий вітрець, тому дівчинка вирішила перепочити у затінку. Мала Анна лежала на соковитій зеленій травичці неподалік поля, дивлячись ясними сірими очима у небо, розмірковуючи: «Чому хмаринки білі, чому світить сонце? Ось летить бджола, і ще одна. Цікаво куди вони завжди поспішають? Треба буде запитати у тата, він дуже розумний та знає все на світі!». Всі ці запитання стомили дівчинку, і вона незчулась, як заснула. Розбудили її чиїсь голоси, звуки сурми та гавкіт гончих псів. Це повертався з ловів її батько, князь Київської Русі Ярослав, зі своїми супутниками.

Анна дивилась на досить високого чоловіка з вусами в доброму оздобленні, що їхав на білосніжному коні Ясному Соколі грунтовою дорогою збоку від поля. Він спішився разом зі своїм помічником Болеславом та пішов вбік Анни, трохи накульгуючи. Болеслав завбачливо тримався трохи позаду. Підійшовши до доньки та нахилившись до неї, князь промовив:

- Ось ти куди запропастилась, доню. А ми тебе всюди шукаємо.

- Татуню, тільки не сварися! Я просто захотіла зібрати букетик польових квітів для матусі.

- Он як, похвально, тоді не буду,- промовив суворий зазвичай Ярослав, ховаючи посмішку.- І де ж він?

- Та ось же він, у моїй руці, таточку!- мала дівчинка простягнула ручку невеличким букетиком.- Ой, квіти вже зів’яли.

- Так, звісно, ти ж рвала їх декілька годин тому.

- Дуже шкода,- сумно сказала дівчинка.

- Нічого, доню, ми їх засушимо та подаруємо мамі,- подумавши, промовив Ярослав.

- Правда?! Це було б чудово!- сказала дівчинка, знову ставши веселою.

- А тепер збирайся, поїхали додому, нас вже зачекались,- промовив до доньки князь, простягнувши їй руку.

Малу Анну не треба було двічі вмовляти, вона вхопилась за татову руку і разом з ним пішла до коня.

Анна вирішила, що буде згадувати цей день з любов’ю в далекому Королівстві Франції, коли стане особливо сумно на душі. Після цього вона накинула каптур чорного плаща собі на голову, пришпорила вірного коня Ворона та помчала на зустріч невідомому.