РОЗДІЛ II Переслідувач

                                                                                                        Лихий чоловік у громаді, що вовк у отарі

                                                                                                        Українське прислів’я
 

                                                                                                        1050-й рік

                                                                                                         Поділ, Київ

...Анна забігла на чиєсь подвір'я та щосили постукала в двері, вигукнувши:

- Допоможіть! Рятуйте!

Двері рвучко відчинись, чиясь сильна рука затягла дівчину досередини та швидко зачинила двері на важкий дерев’яний засув. На дворі ще деякий час гавкав собака, а потім перестав-значить непроханий гість-переслідувач Анни- скоріш за все пішов. Тим часом князівна оглядала приміщення, в якому було досить темно. Це була невелика кімната. Поступово очі дівчини звикли до темряви, і вона почала розрізняти деякі предмети - скриню, дерев'яні санчата, стілець у кутку, закиданий якимось шматтям.

- Ходімо,- сказав тим часом господар будинку приємним низьким голосом і прочинив двері до іншої кімнати.

Анна несміливо зайшла за ним усередину. Ця кімната була значно більша за попередню. Справа на столі, що стояв біля вікна, горіла свічка, тьмяно освітлюючи приміщення. Біля столу стояла довга дерев'яна лава вздовж стіни з невеликими віконцями. Останні були прямокутної форми. Мигцем ока зліва дівчина встигла запримітити ще одну кімнату, дещо меншу від цієї, з пічкою, повернутою до дверей, та ще одним столом. «Мабуть кухня»,- промайнуло в Анни в голові. Вона не встигла повністю роздивитись все як слід, тому що незнайомець, який весь цей час періодично поглядав у вікно, повернувся до Анни та промовив до неї:

- Хто Ви? Що з Вами сталось?

Господар будинку підійшов ближче до дівчини, чекаючи на відповідь. Світло від свічки дало змогу роздивитись його краще. Перед Анною стояв високий широкоплечий чоловік років двадцяти семи. В нього було русяве волосся та світлі очі. На молодому чоловікові була довга світла сорочка з дешевого полотна, підперезана паском, неширокі сірі штани- гачі, а на ногах- плетені личаки.

- Я не знаю,- чесно відповіла дівчина. За мною слідкують вже певний час, я постійно це відчуваю.

- Як давно?- запитав чоловік.

- Вже декілька місяців. Спочатку я думала, що мені здається, але і Добромир, мій друг, теж це помітив.

- Зрозуміло,-промовив молодий русич.- А як Вас звати? Звідки Ви? Питаю недарма, адже Вам самій йти додому не можна, це надто небезпечно.

- Так, я повністю з Вами згодна. Мене звати Анна, я княжа донька.

- Он як, -промовив господар будинку здивовано.- Радий вітати Вас у себе, княжно, хоч і за таких обставин. А я Кирило-гончар.

- Дякую Вам за порятунок! Якби не Ви, я й не знаю, що б зі мною було! - сказала щиро дівчина.

- Так,- промовив чоловік, щось обдумуючи.- Сідайте, я приготую Вам заспокійливий чай на травах з медом, а потім відведу Вас додому-негоже незаміжній дівчині бути з чоловіком так довго одній.

- Дякую,- промовила Анна, несміливо присівши на край лави біля столу.- Повністю з Вами згодна, -додала вона.

Чоловік пішов до кухні та заходився готувати чай. Коли вода закипіла, він кинув у дві великі глиняні чашки якоїсь травички, діставши її з полотняного мішечка, що висів біля печі. Потім залив все окропом та дістав невеличку дерев'яну діжечку з медом з верхньої полички над кухонним столом.

- Це мед з різнотрав'я, в мене є невеличка пасіка, я сам його збирав. Чай я зробив ромашковий з додаванням сушеної липи та лісових суниць, -з цими словами Кирило подав князівні чашку з гарячим чаєм, що мав дуже приємний аромат.

- Ммм, смачно,- промовила Анна відпивши трохи чаю.

- Це все суниці,- промовив гончар, і сам відпиваючи ароматну рідину.

- А чим Ви заробляєте собі на життя?- запитала дівчина, набираючи дерев'яною ложкою собі меду чи мед???

- Я - гончар. В тій зачиненій кімнаті - моя майстерня, де я розписую виготовлені мною у гончарні глиняні вироби, - промовив молодий чоловік, жестом вказавши на зачинені двері справа від них. - Я роблю посуд, вази, горщики. Гончарня ж знаходиться у дворі недалеко від хати.

- Як цікаво, - промовила Анна.- А Вам хтось допомагає у гончарній справі?

- Ні, я живу один. Мої батьки загинули два роки тому взимку - їх роздер ведмідь, коли вони ходили до лісу за дровами.

- Співчуваю Вам,- тихо промовила дівчина.- Це просто жахливо!

- Так,- погодився гончар Кирило. - Та це все вже позаду. Я намагаюсь жити майбутнім.

- Слушно,- сказала князівна, допивши чай.- Ви правду казали, чай дійсно заспокоює. Дякую Вам!

- Завжди радий Вам допомогти, князівно. А тепер давайте я відведу Вас до Княжого двору,- з цими словами молодий чоловік вдягнув клобук*** на голову, і вони рушили до Великого княжого двору.