РОЗДІЛ I Мала пустунка

                                                                                                           Душа летить в дитинство, як у вирій,

                                                                                                           бо їй на світі тепло тільки там...

                                                                                                           уривок з «Маруся Чурай» Ліни Костенко
 

Був кінець грудня 1039 року, тому на дворі вже стояла справжня зима. Київ засніжило - густий лапатий сніг йшов на вулиці декілька днів. А от в бібліотеці київського князя Ярослава було затишно і тепло. За стелажами з численними книгами чулись чиїсь голоси. Це маленька Анна грала в шахи з татком. Вона тільки вчилась цієї гри, але оскільки була впертою та завзятою, то грала вже досить добре. Вони сиділи за різьбленним дерев’яним столом, ніжки якого були зроблені у формі ведмежих лап, що підпирали округлий стіл.

Князь сидів, підперши рукою підборіддя, та роздумував над черговим ходом. Це був чоловік п’ятдесяти двох років з різко випнутим носом дещо хвилястої форми на видовженому обличчі з неширокими вилицями. В очі одразу ж кидались густі довгі вуса, розправленими в різні боки. Князь мав одну фізичну ваду, шкутильгав на праву ногу, адже його права нога була довшою за ліву. За це Ярослава називали Кульгавим або Хромцем. Його батьком був великий князь київський Володимир Святославович, якого в народі називали Ясне Сонечко, а матір’ю – Рогніда.

Першою дружиною Ярослава була Анна, яка народила йому сина Іллю. Та так склалось, що князь взяв собі другу дружину, Інгігерду, шведську принцесу, доньку короля Улофа III Шетконунга. Дівчина мала світле волосся та шкіру і великі сіро-блакитні очі. Принцеса закохалась у свого чоловіка з першого погляду. Пізніше, вивчивши рідну мову чоловіка, називала його «моє ладо», тому шлюб у них був міцний та щасливий. Побрались вони в далекому 1019 році, і відтоді на світ у Ярослава та Ірини, християнське ім'я Інгігерди, з'явилось діти- Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод, Ігор, В'ячеслав, Єлизавета, Анастасія, Агата та Анна. Найстаршою донькою була Єлизавета Ярославівна, яка любила Анну та завжди з нею бавилась.

- Тату, твій хід,- тим часом нагадала Анна. Вдягнена вона була у довгу білу сорочку, поверх якої була занавіска червоного кольору, а на ногах-невеликі охайні черевички. Волосся Анни було заплетене в косу, з якої вибилось пару неслухняних пасм, що гарно обрамляли обличчя.

Жили князі в Великому княжому дворі із двоповерховим кам'яним палацом і храмом Богородиці, що розташовувався поблизу Софійського собору в так званому дитинці. Княжий двір мав такі розміри, що на ньому можна було проводити кінні змагання. І це не враховуючи значну кількість житлових та господарських комплексів! У дитинці жили дружинники, бояри, численна князівська та боярська челядь, а також ремісники, які обслуговували княжий двір і боярські хороми. На його території було побудовано єпископський двір, міський собор, монастирі та палацові церкви. В ті часи мешканці Києва потерпали від навали печенігів. Під час облоги міста ворогом дитинець ставав останнім прихистком городян. Він був укріплений системою могутніх деревоземляних стін заввишки приблизно 14 м. Основою укріплень були дерев'яні зруби – городні, засипані землею. Поверх останніх йшли забороли.

За дитинцем розміщувався окольний град, або острог, посад. Це було місто у власному розумінні слова, оточене укріпленнями потужнішими за укріплення дитинця. Окольний град складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвір'я купців, численних монастирів та церков.

Поза міськими укріпленнями розташовувалися передмістя - сторона, які іноді ще мешканці Києва називали кінцями. Вони являли собою ремісничі, торговельні поселення, що займали велику територію й мали власні укріплення. В передмісті столиці Руської землі жили євреї. В ті часи Київ був заселений не дуже густо. В ньому нараховувалось близько 30000 мешканців.

У забудові древнього Києва поряд з величним князівським палацом Ярослава та багатими дворами бояр і купців розташовувались невеликі садиби з одноповерховими, дво- і трикамерними будиночками простого люду. Деінде поміж них виднілись і більші та багатші будинки середніх прошарків - заможних торговців, ремісників тощо. Забудовуване місто Київ було досить щільно, що було властиво для всіх середньовічних міст, де кільце фортечних стін стискувало територію міста.

Головною магістраллю міста була дорога, що йшла від брами дитинця до брами окольного града. Вулиці та майдани в низьких місцях, що підтоплювалися, були замощені своєрідними тротуарами з дерев'яних колод або плетених з лози гатей.

- Вибач, доню, задумався, - промовив Ярослав до доньки.- А я ось так походжу. Що скажеш на це?

- Татуню, так нечесно! Ти все на світі знаєш, і знову виграєш.

- Ну, не все,- посміхнувся князь.- А ти можеш теж виграти, якщо походиш конем та слоном.

- Хмм…А чому?- серйозно запитала дічинка, звівши брови докупи, обдумуючи татові слова.

- А ось чому,- промовив могутній князь, і почав пояснювати доньці виграшну комбінацію.

- Тепер я знаю як можна обіграти Добромира, - тішилася дівчинка.

Добромир був хлопчиком дев’яти років з ясними блакитими очима та прямим русявим волоссям, що доходило майже до плечей. Він був сином одного з бояр Болеслава, якого батько Анни князь Ярослав дуже поважав і завжди прислухався до його думки. Добромир, незважаючи на своє ім'я був сміливим хлопцем, тому завжди мріяв стати великим воїном як Святослав Хоробрий, який був для хлопчика прикладом для наслідування.