Голі у вітрині

Репортаж вийшов, як бридке каченя. Ще й плаксивий. Анна читала його й кривилася: текст здавався їй безбарвним, хоча він був про долю жінки — затурканої, обвитої кайданами неіснуючого почуття. Досить банальна історія, хоч і трагічна. Але всім відомо: натура жінки — незбагненна, а її покликання — оберігати й піклуватися. Втім, хіба так справедливо? Вона думала про це, коли наостанок цитувала листа засудженого, який знайшла в Інтернеті:

 «Привєт из Сокаля. Вот ликуй — ты победила! Мои начальники заставили меня написать тебе письмо. А желания никакого. По-этому — пишу только по сути. Не смей меня больше искать! Замолчи навсегда! Быстрее бы тебе твоя земля стала надгробной плитой. Не хочу больше слышать о тебе, противное создание с куриными мозгами. Все вы женщины такие…»

Вона перечитала рядки ще раз. Скільки злості, скільки ненависті, скільки отрути в словах, що колись, можливо, були сповнені любові. «Любов сліпа», — зробила висновок. А ще любов жорстока.

Сама бачила й відчувала, що подвійного гонорару давати немає за що, як і немає що нести й показувати прокурору. Але подумала про обіцянку й, сподіваючись, що він не читатиме, таки пішла.

Привітно усміхнувшись, двері в його кабінет відчинила секретарка. Прокурор вискочив із-за широченного робочого столу й показав їй рукою на один із диванів, між якими стояв низенький журнальний столик. Анна присіла на край і поклала газету.

— Я уже прочитав. Учора. — Його голос звучав м’яко, але в очах блимав вогник лукавства.

— Як? Газета ж тільки сьогодні вийшла.

— От бачите, для прокурорів немає нічого неможливого.

— Так-таки й немає?

— Можете переконатися — просіть, що хочете!

— І буде все, як у казці — за щучим велінням, за моїм хотінням!

— Буде! Слово честі! То що?

— Треба подумати, щоб, як у казці, не залишитись біля розбитого корита.

Анна встала, даючи зрозуміти, що вже йде.

— Як надумаєте — приходьте! Моя обіцянка залишатиметься в силі аж до виконання. Дякую, за насолоду від прочитання вашого репортажу, — він, прощаючись, простягнув їй руку. Анна подала свою, і її тендітні пальці втонули в його ведмежій лапі.

Коли вже взялася за холодну ручку дверей, погляд мимоволі зачепився за акваріум. Невеличка кругла скляна куля стояла на високій підставці, і в ній повільно плавала рибка. Сонце вдарилось у вікно, і його косі жовтогарячі промінчики пронизали скляну кулю. Рибка то золотилася, поринаючи у вогняний жмут, то вбиралася в сумніші затінкові шати. Погляд Анни зловився за те видиво і затримався на ньому. Однак, ніжну картинку миттю стерла зла думка, явивши їй перед очі інший «акваріум».

— І ти в камері-одиночці? — блискавкою майнуло в її голові.

Прокурор не вловив душевного настрою своєї гості й запитав:

— Подобається?

Анна у відповідь кивнула.

— Це — золота рибка, — продовжував прокурор.

— О, то ви маєте заступницю з виконання бажань?

— Можна й так сказати, — він посміхнувся.

— Он воно що! А я то думала, й чого це ви такий всесильний? — Анна й собі усміхнулася й попрощалася.

У редакцію повертатися не квапилась: заплановане зробила, газета вийшла.

Навпроти прокуратури, на острівці із не закутої каменем землі, був скверик з єдиною доріжкою, яка перетинала територію навпіл. Стояли там дві лавочки або, як сама Анна казала, скамниці. Вона перейшла через дорогу й сіла на ту скамницю, щоправоруч. Там, на клапті землі, що дивом уцілів серед бетону, росли кілька дерев. Анна вдивлялася в гілки, що в’язалися між собою, наче руки людей, які не хочуть загубити одне одного. Ту місцину годі було назвати повноцінним сквериком, бо клапоть природи жив лише тому, що мав практичну місію: служив для розвороту трамвая «трійки». Часом вони стояли низкою, й Анні видавалося, що вагони зашморгом навішуються на сердешну деревину, вичавлюючи її геть з того світу.

«Разом нас не подолати», — мугикала собі під ніс, чекаючи поки один із трамваїв рушить, дзеленькне, й, зігнувшись бубликом, дасть дихнути останнім із могікан.

І що то за натурка така, й чого їй хочеться всіх і все рятувати. Врятуй себе та й досить з тебе!

У понеділок Анна запізнилась на летючку. Відчинивши двері кабінету редактора, тихо мовила: «Перепрошую», але ніхто не відповів, бо здебільшого всі сиділи спиною до входу. Вона притулилась до одвірка, бо вільного стільчика за столом не було, а нести його з приймальні й грюкати не хотіла. Стояла й дивилася на тих, хто сидів. Вони не слухають! Б’юся об заклад, що кожен думає про своє. А той бідний оглядач, о Боже, як він розпинається! І навіщо обговорювати те, чого вже не зміниш; воно вже надруковане, пішло поміж люди! Подвійний гонорар (нарешті вона усвідомила!) й так дадуть тому, хто найдорожче продав газетну площу! Як то там: реклама — рушій прогресу! Пиши про що хочеш, лиш би заплатили! А хто про те скаже вголос? Я? А що це змінить?

Ну от я вже думаю, як наш відповідальний! Кому потрібна моя правда? То лиш мій погляд збоку! «Погляд збоку»! Можна було б навіть таку рубрику в газеті запровадити. Тобто, розглянути, обсмоктати, прожувати з усіх сторін лише одну тему, подати різні, й, навіть, протилежні думки. А яку тему вибирати? Актуальну, звісно. Наприклад, наприклад … про отой гендер. Громадські організації, які отримують ґранти з-за кордону, тратять шалені гроші, щоб бодай, втовкмачити людям, що то таке. Всі говорять, а з чим його їдять, до пуття ніхто не знає. А якщо й пишуть, то так, що ніхто не розбере. Нам потрібно боронити рівні права з чоловіками! Боже, ж ти мій, Боже! Вони гарантовані Конституцією! А рівності в природі апріорі не існує: кожна людина — неповторна! Чоловікам, щоправда, таки легше живеться. От роботу знайти їм простіше. Он за столом — майже всі сильні! А ми — Анна цмокнула — слабкі! То краще дали б нам не рівні, а якісь полегшені права! «Жінку в жінці звільнить лише той, кому не бракує мужності»! Хто ж то сказав? Ну хто? Ну, от! Пам’ять кудись тю-тю…