Голі у вітрині

Дорогою їх наздогнав ще один чоловік, теж у військовій формі. Він йшов на декілька кроків позаду.

Анна не могла позбутися відчуття, що її ведуть не просто в ізольоване приміщення, а на якусь сцену абсурдного театру, де вона — водночас і глядач, і акторка.

В яку ще «клітку» її ведуть? — подумала вона, а в голові раптом озвалася пісня Андрія Миколайчука : «Піду втоплюся у річці глибокій, шукати будуть — не зразу знайдуть».

Чомусь, в уяві виринув заголовок статті в «Кримінальній хроніці»: «Пропала при виконанні службових обов’язків». А тоді в думках виник Горбунков із «Діамантової руки». Він витер набіглу слізку й плаксивим голосом промовив: «Може ще й нагородять? Посмертно!».

— Ага! Подвійним гонораром, — бовкнула Анна вголос, та, на щастя, її ніхто не почув.

Але й справді, хто знає, що вона тут? Хіба один лише прокурор. Але вона йому хто? Сьома вода на киселі! Одначе, тут його сприймають як «великого покровителя». Поки її в тій «клітці» не з’їли тигри, треба натякнути про те, хай і уявне, заступництво. І Анна пробелькотала зовсім не те, що думала:

— А ваша «клітка», часом, не з тиграми?

— Там набагато страшніші звірі, — відповів той, хто з’явився їй першим. — Але ви не бійтеся — ми будемо поруч.

— О, це зовсім міняє ситуацію: значить нас з’їдять разом.

— Подавляться, — різко кинуте слово розрізало прохолодне ранкове повітря і впало перед КПП.

— Заходьте, будь ласка!

Відчинилися двері й всі троє зайшли всередину.

Попереду — ґрати, справа віконечко, теж заґратоване. У Анни попросили паспорт. Як добре, що він завжди при ній. Тепер хоч оцей страж буде знати, що вона тут. Він записав відомості в книгу, однак паспорта не повернув. Анна хотіла запитати, а коли ж віддадуть і, наблизившись до вікна, побачила на столі скляні великі й маленькі мірки для рідини, якісь шпички, шила, ножиці, ножі. У неї, мабуть, очі стали квадратними, бо перший сказав:

— Тут приймають передачі й роблять їх попередній огляд. Проходьте далі, будь ласка!

Густо помережені металом передні двері, загуркотіли й відсунулись.

Всі, як по команді, зробили декілька кроків вперед і грати позаду одразу засунулись. Далі було ще одне віконечко й така ж загорожа перед очима. В Анни попросили сумочку й забрали її разом з диктофоном, після чого грати відсунулись — всі зробили крок вперед. Анні відкрився такий же інтер’єр. Її перевірили металошукачем. І грати відсунулись. Потім ще були такі ж «клітки», де нічого не перевіряли, тільки автоматично засувались і відсувались металеві двері, запускаючи та випускаючи відвідувачів. Всі, ніби німі рОботи, то чітко рушали вперед, зупинялись, трошки чекали. Тоді знову робили два кроки, зупинялись, трошки чекали…

Так тривало ще декілька разів — послідовність заґратованих проходів, ніби тунель, що замикався за кожним кроком. Система, де не можна повернутися назад, а тільки рухатися вперед. З кожним проходом відчуття власної свободи все більше розчинялося в повітрі.

І коли останні двері відкрили не заґратований простір, Анна мимоволі сказала:

— О, нарешті, я в тюрмі!

Але це був все той же КПП.

— Нам — праворуч, — страж попереду показав на сходи, які вели на другий поверх. Там у нас і «клітка» — готель для довготривалих побачень, і «акваріум» — кімната для короткочасних зустрічей.

То її привели в готель. Тут, напевно, і Ліда зі своїм Бараном десь є.

Тим часом її провідник продовжував розповідати.

— Цього місяця влаштували весільні церемонії вже чотири пари. Вінчаються в церкві й одразу сюди. Щоправда, гостей запрошувати заборонено й медовий місяць скорочено до двох днів, проте зустрічатися можна регулярно. Зазвичай, за перший раз платить кавалер.

— І скільки ж?

— Одна мінімалка.

— Ого!

— Що поробиш — любов вимагає жертв.

— Таке говорять про красу.

— Любов і є красою.

• Можливо…

Такий же гуртожиток був у неї в студентські роки, тільки без ґрат на вікнах і з тою різницею, що усі меблі, хоч і були пронумеровані, але не прикручені до підлоги. Анна з охоронцями ходила з кімнати в кімнату. Вона не бачила тут ні любові, ні краси. Лише один чоловік випромінював щось світле: через два дні він звільнявся, відсидівши 17 років. Вже одягнувся в цивільне, вже дружина купила квитки й через два дні повезе його додому. Він ходив коридором і викрикував:

• Нєпадать духом і нєвєшатся, патамушто жізнь прекрасна.

Анну переклинило — чи то два стражі — один попереду, інший — позаду, так впливали на неї, розмова ні з ким не клеїлась, хоч і «клітка» була забита солодкими парочками. На її запитання: «Як вам тут живеться, чи добре годують, чи є якісь претензії?» контингент відповідав коротко:

• Фсйо прєкрасно, прєкрасная дєтка!

Дехто з нею відверто грубо фліртував. Навіть, у присутності дружини!

— Не дивуйтеся, 99,9 відсотка їхніх шлюбів розпадається. З кожною, котра збирається стати дружиною в’язня, наш начальник особисто проводить бесіди. Проте любов, яка зароджується з епістолярного жанру, буває сильнішою за всі його аргументи.

Анні стало важко на душі. Вони знали, що фінал буде сумний, але продовжували повертатися, платити, годувати, народжувати дітей. І колесо долі, як крила млина, крутилося, затягуючи їх у вир, з якого вибратися було майже неможливо.

Анна відчула ще більший жаль. Стало шкода вже й себе. Вона могла б займатися чимось іншим, говорити з талановитими людьми, писати книжки, що приносять прибуток. Але вона була тут, у цьому місці, серед тих, хто  у вирі шукав свій вирій, а знаходив лише його тінь.

— У вас відбуває покарання Сергій Баран. Може, знаєте, за що він засуджений?

— Сидить по 115. Умисне вбивство при обтяжувальних обставинах. До корисливих мотивів додалася національна нетерпимість. Він завдав ножових ударів своєму зятеві за те, що той хотів вiдiбрати у нього житло. Це у нього вже друга ходка. До волi йому — 18 рокiв. Вiн у нас на особливому рахунку. Йому навiть дозволено доглядати клумбу — квiти садити та зривати.