Голі у вітрині

Іван Семенович підвівся з-за столу й простягнув Анні руку.

— Радий знайомству. То що ви хочете знати?

Анна почала запитувати: скільки в’язнів, за якими статтями засудженні, як харчуються, чи лікують їх, чи працюють, що роблять у вільний час.

Іван Семенович відповідав рівним, байдужим голосом. Наче зачитував статистичний звіт.

— В установі утримується 760 особливо небезпечних злочинців. Дехто — двічі, тричі судимий. Є такі, що мають п’ять ходок. Статті — грабежі, зґвалтування, вбивства.

Анна кліпнула. П’ять ходок? Як можна стільки разів повертатися сюди?

— Усі працюють, — вів далі начальник. — Шестиденний робочий тиждень, вісім годин на день. Спеціалізуємося на дерево- та металообробці. Зварники, слюсарі, столяри…

Він перераховував професії, а журналістка ловила себе на думці, що в нього навіть інтонація не змінюється.

— Виготовляють меблі, вентилятори, димовловлювачі…

— І всі працюють? — уточнила вона.

— Не всі. У минулому місяці не вийшло 212 осіб.

Анна здригнулася. Двісті дванадцять. Це ж ніби маленьке село!

— Близько сорока відсотків — із психічними відхиленнями. Примусове лікування від наркоманії проходять 93 особи. Найбільш поширені хвороби — неврологічні та інфекційні.

Анна мовчала. Вона не могла вирішити, що її більше вражає — цифри чи холодна відстороненість, з якою вони були промовлені.

— Що ще вас цікавить? — Іван Семенович ковтнув трохи води.

Анна згадала розповідь Ліди про тортури й, перш ніж встигла себе стримати, випалила:

— А за що ваші в’язні «тримають небо»?

Начальник різко звів на неї погляд.

— Не зрозумів, — так само випалив у відповідь Іван Семенович.

— Добре, я поясню. Скажіть, які найсуворіші виховні методи ви застосовуєте, скажімо, до тих, хто безпричинно не виходить на роботу?

— Ах ось по що вас прислали! А я аж сон втратив, все думав, де прогрішив!

— Ваші особисті здогадки мене не цікавлять, — сказала різкіше. Проте аж крикнути хотіла: «Не присилав мене ніхто! Сама приїхала!»

Однак начальник не почув крику їїдуші.

— Так не ми перші — не ми й останні. Та й все у нас так, як і в інших.

— Прошу конкретніше.

— За невихід на роботу, звісно, ми караємо. Штрафний ізолятор і карцер — це найсуворіші санкції. А за непокору, образу адміністрації позбавляємо посилок, побачень, покупок у магазині.

— Та що там купиш за таку мізерну зарплату?

— Половину зарплати, — уточнив він. — Іншу частину утримують на користь держави.

— Однак, магазин у вас успішно працює й це засвідчує, що зоною гуляють значно більші суми. Чи не так?

— Не можу ні стверджувати, ні заперечувати цього. Ще які питання маєте до мене?

— Я хотіла б побачити як живуть, як лікуються, що їдять ті, кого за свої податки утримує суспільство.

— О, в цьому вам не допоможе, навіть той, хто замовив за вас «словечко».

Анна скипіла.

— Ніхто за мене ніякого «словечка» не замовляв, — Анні хотілося тупнути ногою. — Прокурор просто сказав, щоб ви належно виконували свої обов’язки.

— То ви чули розмову? З нашим Михайлом Миколайовичем ви знайомі особисто? О, ви маєте великого покровителя! — й,  іронічно усміхнувшись, глянув на Анну, мовляв, здогадується про причини того протекторства.

— Ви вдруге відхилились від теми. Я б хотіла побачити…

— У нашу зону ще жоден цивільний не потрапив.

— То я буду перша!

— Ні, не будете.

— Але ж репортаж передбачає…

— Мене не цікавить, що передбачає ваш репортаж. Можу вам покази тільки «клітку».

Анна розправила плечі.

— Цікаво буде побачити її. Сподіваюсь, ще з вами зустрінемось.

— До побачення.

Начальник натиснув кнопку під столом. До кабінету зайшов молодий чоловік у військовій формі.

— Покажіть журналістці «клітку», — розпорядився Іван Семенович.

— Прошу вас, — стримано промовив той.