Голі у вітрині

Перший автобус у Сокаль відправлявся о 5 ранку. На автовокзалі він стояв у глухому закутку площі, ніби вибачаючись, що їде туди, де неволя. Анна все ж його відшукала й, піднявшись двома сходинками, зайшла в салон. Маленький ПАЗик був напханий людьми. Вірніше — жінками. Анна знайшла й сіла на своє місце. Заплющила очі. Може, й задрімала, бо думкою знову була там.

…Які вони: ізольовані, відгороджені, — ті, котрі переступили межу;ті, котрі вбивали. А вона здатна на таке? Колись читала про те, що нейробіологи стверджують, що люди ухвалюють рішення про дію ще до того, як усвідомлюють її. Ми є частиною Всесвіту, тож скоряємося законам фізики. І над тим, що відбувається в мозку, ми не маємо влади. Ми — біологічні машини. Отже, якщо так… То вона теж… здатна вбити.  І будь-яка людина потенційно здатна на злочин. Від суми й тюрми, кажуть, не зарікайся. Але, якщо ми — біологічні машини, які підкоряються законам фізики, тоді це, означає, що людина, котра вчинила злочин, не має нести відповідальності за нього? Однак ті, котрі потенційно здатні вбити, судять тих, хто вбив.

О, Боже, до чого вона додумалась!

— Кому в тюрму — виходьте! — голос водія розрізав теплу тишу.

У задумі Анна схопилася з місця. Автобус спорожнів! Вийшли всі. Тільки ще одна жінка була за нею. Анна вискочила на узбіччя, а у дверях автобуса спершу з’явилась велика сумка, потім — великий живіт. Анна простягла руку, допомагаючи вийти вагітній, іншою рукою вхопилася за її сумку.

— Ой, дякую, дякую! Водії завжди на цьому місці зупиняють. Нам звідси ближче.

Вони вдвох залишилися позаду гурту, котрого вдалині вже поглинув вранішній морок. Сонце ще спало, день ще не здолав ніч. Враз дві постаті, які з двох боків трималися за ручки сумки, у напівтемряві одночасно здригнулися: на них вулканічною магмою сунулось валування гучного собачого гавкоту. Здавалося, той рев зупинить прихід дня, і тут пануватиме вічна ніч. Жінки, не змовляючись, пришвидшили крок. Анна сильніше стиснула пальці на ручці сумки, ніби то їй уже в цю саму мить треба боронитися від того злого звіра. Під ложечкою засмоктав страх. Сумніви, як сутінки, знов оповили її, хоча знала — нацьковані на людей собаки кидаються тільки по команді «фас!». Ці людожери —невіддільна частина усіх виправних колоній, і їх хор тут звучить безперервно і цілодобово. У того, хто його чує, мимоволі холоне кров. Анну теж охопив трепет. Щоб не видати свій ляк, вона запитала:

— То — туди?

— Ви вперше? А я вже три роки двічі на місяць сюди їжджу. Нам сидіти ще рівно стільки ж. Знаєте, якби не я, він би вже тут згинув.

— А що, тут так небезпечно? В’язні теж люди, хоча й оступилися. І потребують людського ставлення до себе.

— Та про що ви говорите!? Яке людське ставлення? О, тут усі — живодери. Їм потрібно лише одне — гроші й задоволення, що вони й отримують, вибиваючи й споглядаючи.

— Треба себе захищати. Можна поскаржитись адміністрації.

— Кому? Та вона ж і вибиває! Та ще як вишукано! Уявляєте, до чого вдаються: обкручують дротом… ну, ви знаєте що …чоловічу гордість, та запускають генератор. Не вб’є. Але Серьога розказував, що біль — пекельний. Можуть голим вивести на мороз і змушують «тримати небо».

— Це ж як?

— Тримати подушку над головою. Мого вистачило на 5 годин. Впав без свідомості.

— Але ж від цього у них гроші не з’являються.

— З’являються, о, ще як з’являються! Валюта тут різна — цигарки, їжа, чай, послуги спеціальні.

— Сексуальні?

— Ні. Ґвалтують тут свої. Адміністрація робить з них своїх прислужників — катів для інших в’язнів. Давайте руку перемінимо, а то щось затерпла. Вас як звати?

Анна взяла ручку важенної сумки в праву руку і назвалась.

— А я — Ліда. Ліда Гончаренко.

— Ваш за що тут?

— Може пригадуєте, була гучна справа про вбивство зятя. Але Серьога його не вбивав. Він відштовхнув його, а той впав і вдарився скронею об гострий кут. Я тоді ще його не знала. Наша історія кохання почалася зі шлюбного оголошення. Знаєте, самотність дуже важка. А тут читаю: познайомлюся з жінкою для серйозних стосунків. Почали ми листуватись. Він так гарно писав! Можна сказати, що я закохалась у його листи. Я довідалась про те, що він тут, коли вже домовились побачитись. Довго думала: їхати чи не їхати. А коли вже майже наважилась, він написав, щоб не приїжджала, бо постраждав і тепер у лікарні. Ну ось, як завжди, моя нерішучість зіграла головну роль. Лише через місяць прийшов лист. І я полетіла. Після декількох короткочасних побачень — одружилися. Це його дитина, — Ліда погладила живіт вільною рукою. — Уявляєте, він так мріє про сина.

Гарчання собак було чутно все голосніше й виразніше. Собаче ревисько вже глушило слова супутниці. Анна тим втішилась, бо вже хотіла, щоб швидше закінчилася та путь, бо й рука боліла, і Лідине торохтіння почало нервувати.

— А ви чому сюди без сумки?

— Я журналістка.

— Боже! Що ж ви мовчали! Допоможіть йому. Допоможіть. Запам’ятайте його ім’я Сергій Баран. Сергій Баран.

Сергій Баран — Анна подумки повторила, ніби й справді хотіла запам’ятати. Навіщо він їй здався? Вона не допомагатиме ніякому Барану. Тай чим йому допоможеш? Допомагати треба бідній Ліді. Їй треба очі відкрити. Теж мені — самаритянка! Бачте, сина він хоче!

Але слова Ліди дзвонами бамкали в голові, наче настирлива мелодія, якої не можна позбутися.

Сергій Баран.

Сергій Баран.