Голі у вітрині

Анна заочно знайомилась із тим місцем, куди збиралася по репортаж. Переглядала історичні довідки. До 60-х на околиці Сокаля знаходився монастир бернардинів. Обнесена муром, доглянута територія, церковця в центрі, сад, пасіка, були раєм на землі для тих, хто там жив. Після 60-х обнесена муром територія з церковцею у центрі, стала пеклом для тих, кого там ув’язнили.

Так заведено серед людей — не такі, як усі, мають бути ізольовані від усіх інших. Перші, щоб не бачили, як другим живеться. Другі — щоб не бачили, як живеться першим. Тож пам’ятка архітектури XVII століття прислужилася й тим, і тим. Височенні стіни. Колючий дріт. Залізні ґрати. Так суспільство відмежувалося від особливо небезпечних. Там утримували тих, котрі грабували, ґвалтували, мордували, вбивали. І хоч усяку тюрму загал, очевидно, для заспокоєння самих себе, називає виправною колонією, жоден із них не відав і не відає, що таке покаяння. Із Сокаля до Львова раз по раз долітали чутки: тамтешній в’язень познущався з жінки, яка там працювала лікарем. Коли, почувши крики, почали виламувати двері, він облив її ацетоном і підпалив. Лікарка осліпла. От таких громада визнавала з певними відхиленнями психіки, соціально небезпечними й відкидала на 10-20 років.

До кого вона зібралася їхати? Чив неї все гаразд із головою? Її ж ніхто не посилає туди. Могла б і справді, як радили, писати романи про любов.

Ну, ще цього разу поїде. Подивиться.

Анна набрала телефон начальника ВЛ 315/460.

— А хто його просить, — відізвався приємний жіночий голос.

Відрекомендувалась. Вона — журналістка зі Львова. Хоче зробити репортаж.

— У нас — закрита зона, — відповів все той же голос.

— У нас — свобода слова. І Закон про пресу забезпечує доступність журналісту до будь-якої інформації. За тим же законом кожен має право вільно отримувати, використовувати, а журналіст — ще й поширювати та зберігати інформацію. А прошу сказати, з ким я розмовляю.

— Хвилиночку, я з’єдную вас.

Анна чекала, притискаючи телефон до вуха, але ніхто не відповідав. Минула хвилина, друга. Потім пішли короткі гудки.

Наступного дня набрала знову. Не відповіли. Напевно, стоїть визначник номера.

Анна зателефонувала з сусіднього кабінету й одразу попросила з’єднати з начальником.

— А хто його просить?

— Журналістка зі Львова.

— Хвилиночку, я з’єдную вас.

— Тільки не зробіть так, як минулого разу.

І одразу ж почула в слухавці:

— Алло!

І без жодної паузи заговорила:

— Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів тягне за собою відповідальність. Так, статтею 171 Кримінального кодексу України такі дії караються штрафом або позбавленням волі на термін до трьох років.

У слухавці залунав щирий сміх.

— Ах, дорогенька… — Чоловічий голос був рівний, спокійний. — Я тут добровільно ув’язнений уже двадцять три роки й добре знаю, що за тим же законом в інтересах національної безпеки права журналістів можуть бути обмежені.

Анна мовчала.

— А інтереси національної безпеки, — продовжив чоловік, — надзвичайно широкі.

Він зробив невелику паузу й додав:

— Отож у нашу в’язницю можна потрапити лише двома шляхами. Або вчинивши злочин з обставинами, які обтяжують. Або отримавши дозвіл прокурора області.

— Бажаю вам успіху, — додав він і…

Ту-ту-ту…

Зв’язок обірвався.

Дідько! Треба йти до прокурора!

Той сидів у будинку на куті Пекарської. Уже наступного дня Анна підіймалась широкими сходами на другий поверх. У довгому коридорі безліч пронумерованих дверей і всі зачинені: 234, 235… Де він тут? І запитати немає вкого.

Анна почула кроки за спиною і різко обернулася.

Перед нею стояв чоловік років тридцяти п’яти, може, сорока. Впевнений у собі. Поважний.

— Кого ви шукаєте? — несподівано пролунав голос позаду неї.

— Обласного прокурора.

— А навіщо він вам?

— Дозвіл взяти.

Чоловік ледь помітно звів брови.

— Прокуратура не дозвільний орган, а швидше навпаки. То який дозвіл вам потрібен?

— У в’язницю для особливо небезпечних.

Анна зауважила його легкий усміх.

• Повірте, ви перші, хто туди проситься. Зазвичай, просяться звідти.

Анна стиснула губи.

— Можливо, ви помилилися? — продовжив він. — Можливо, вам спершу на Кульпарківську?

— Я вже там була.

— О, і я теж там був, — підморгнув він.

Оце так жарти!

— Дуже приємно. То може підкажете, де кабінет обласного прокурора?

Чоловік кивнув на табличку:

— Ось тут, де написано «Приймальня».

Чоловік рвучко відчинив двері. У кімнаті з високою стелею і величезним вікном, попід стіною сиділи люди й тільки відкрилися двері — всі, як один, зірвалися на ноги.

— Добрий день, — кинув чоловік.

Він шарпнув ще двері — праворуч — і зник за ними. Одразу зірвалася з місця й туди ж побігла секретарка. Анна сіла скраю в черзі біля людей, котрі невдовзі один за одним почали зникати за тими ж дверима.

— Вам на котру призначено? — запитала її секретарка, коли повернулась.

— Я — журналістка. Хочу зробити репортаж із в’язниці.

— То робіть. Тут — обласна прокуратура, а не в’язниця.

— Мені потрібен дозвіл обласного прокурора.

— Хто вам таке сказав? — секретарка зробила круглі очі.

От же ж зараза! Як вона могла так легко купитися! Тепер що — знову телефонувати начальнику колонії? Чи їхати без попередження? І вона теж — добра! Повірила й не перевірила! Як вона могла так легко дати обвести себе навколо пальця! А ще кажуть, що люди обманюють, щоб подобатися іншим. Люди брешуть, щоб змусити інших робити те, що вони хочуть! Ну, це тому начальничку точно не вдасться!

З різко розчинених дверей випурхнув той чоловік. Анна вже знала — прокурор:

— Ви ще тут? А я думав — ви вже у в’язниці!