anima

Чекай. Чекай мене. Чекай мене хвилинку…

Я розповім тобі всю правду про неї, ти лиш послухай, як солодко це звучить. Ти думаєш, знаєш її, так? А наскільки, ти гадаєш, можеш їй довіряти ? Впевнений у своєму виборі?

Хоча все можливо, тільки стеж за моїм поглядом, і все дізнаєшся. Розірвемо її душу, і винесемо всю потрібно тобі інформацію. Хочеш цього? Чому?

А знаєш, вона звикла. Її душа - це чорна діра, яку розрізали давно-давно, і ніхто її так і не зашив. А з неї витікала, текла тонкими джерелами брунатно-чорна кров. Кольору його пристрасних, небезпечних губ…

Вона ходить з дірою вже доволі довго і незрозуміло чи їй це подобається, а може і ні. Але ти лиш дослухайся, відкрий очі і прочитай кожну букву, кожне слово, кожне речення, і може щось побачиш між цих абзаців.

Тож був вечір. Страшний вечір, а може і ні. Може, блукала світла ніч. Та, що надихає кожного побратима. Неважливо, знаю, що не день. Вона пахла терплячістю та милувалася своєю силою, своєю красою, але вбивала весь здоровий глузд. Учора вона поселила в собі темний образ, який нагадував їй того, кого неможливо контролювати. Так, це він, він забирав її розум, він викрадав все і поглинав пащею кожну краплину мудрості.

Той вечір закарбувався у памʼяті на все життя. Дощ не закінчувався, голосно бив по розтрощеному даху і побитому, як її думки, вікну. Грім грізно тріскав, блискавка час від часу показувалася на кордоні між раєм та пеклом. У вікно заглядали чорнющі очі та благали її більше не кричати. Але їй було не до них. Донині вона не помічала навіть той темний силует, що увірвався без стуку і стояв над нею вже декілька годин. Мовчки…

Йому не потрібні були слова, аби висушити кожну її клітинку. Він потребував лиш декілька крапель і разючі чорні, як у землеробів, руки. Але він не чіпав її. Ні. Він вселяв в неї віру, він наділяв її новими, абсолютно незбагненними, нелюдськими знаннями. Вона взяла до рук зброю, свій сухий пензель. Тихо невпинно підійшла до темної кімнати, де величезний камін своїми полумʼяними язиками обійняв її. Вона почала творити, безупинно. У душі було пусто, але на папері було гоже. Кожний подих портрету зображував її біль. Кожна лінія, намальована нею, здавалася ідеальною, такою неживою, несправжньою.

Вона взяла до рук заборонений для неї предмет. Дим охоплював ніздрі різким ароматом, а повітря у легенях не вистачало. Її душили свої ж руки, але в той час і не свої. На картині раз за разом ще витончиніше виблискували очі, чорні очі, наповнені легким світлом і непомітною радістю. Те обличчя пізніше побачить кожен, кожен, хто живе тут, у цьому незбагненному світі. Але не зараз. Ні. Зараз тільки вона може керувати своїм натхненням і вкладати в нього глибоко своє духовне досьє. Кожен порух руки відображав її пропащу душу і його незримі образи.

Все скінчилося. Вона підійшла до деревʼяного столу, де вигравало у місячному сяйві скляне скло пляшки. Вона з легкістю витягла пробку і наповнила стакан солодкавою отрутою. І пішла з світу, так просто і тихо. Про неї не знав ніхто, але той темний образок побачив кожен. Той портрет не коштував цього ганебного світу, тому згорів разом із іншими картинами у галереї. Але того вже було достатньо, аби кожен, хто цього вартий, пережив все, що відчула тоді вона.

І от знову вона тут… Перед тобою…