Ani Me

A ni me

Будь- які збіги з реальними людьми і ситуаціями- випадкові і автором не задумані. Не повторюйте в реальному житті нічого, щоб не відбувалося на сторінках книги.

" Творящу богом силу уздріли в собі, бо то дано дар богів, і не потребуємо бо то напраснити…"

                      Велесова книга

   Спочатку були рожеві окуляри.

Були широко розплющені очі. В них відзеркалювався увесь дивовижний світ.

Рожеві окуляри розбилися з ніжним мелодійним дзвоном. Цей дзвін не почув ніхто. Тільки самотній дзен буддист відкрив очі, повернувшись на мить з глибокоі медитаціі, в далекому селі на іншому кінці цього світу. Але у ту ж мить знову закрив, бо за вікном його самотньоі хижі сутеніло, а кури невдоволено тьохкали десь за стіною. 

  Вона трохи пошкодувала, бо рожеві окуляри закривали від неі світ такий, який він є, проте показували світ дивовижним і прекрасним. А тепер світ став таким, який він є, і це трохи спантеличувало. Що з ним , таким як він є, робити? Ні ілюзій, ні дивних див, ні лицарів, ні драконів у цьому світі, такому, який він є, не виявилося. Натомість, виявилося, що тут ніхто ніколи навіть не чув про лицарів і драконів.

   Вона напялила звичайні окуляри, щоб світ, такий як він є, не ліз так нагло в іі свідомість. 

   Вона любила окуляри, інтерференцію, фотостнтез і мотоцикли. На разі, останні любила на відстані, бо вони надто швидко й шумно проносилися під вікнами.

   Очевидно, що без лицарів і драконів світ, такий як він є, втратив більшість своєі привабливості, але вибирати особливо не приходилось, тому вона й не вибирала. Вона відчувала, що без рожевих окулярів ій прийдеться кепсько. 

   Дзен буддист, виринувши в глибокоі медитаціі, пружно піднявся на обидві ноги прямо з пози лотосу, а це було під силу не кожному, бо у багатьох під час глибокоі медитаціі ноги терпли і потрібно було спочатку розім яти м язи. Але він знав певні секрети. Стряхнув руками. Навколо було вже поночі. У селищі за вікном не чути було жодного звуку. Він бесшумно рухався у темряві власноі хижі, наче хижий звір, безпомильно відчуваючи власний простір, наче пропускаючи його крізь себе: темряву, вологе повітря, напоєне рослинною гіркотою, тишу, дихання власноі шкіри. Приготував чай. І пригадав ніжний мелодійний дзвін.

Ні з чим не можна таке сплутати…

   Вона любила ніч. Любила сни. Любила не спати ночами. Любила читати. Любила писати. Мучилась, коли не виходило. Ще більше мучилась, коли виходило. Була метиозалежною і страждала через мігрені. 

   Була неуважна і водночас невротично сконцентрована до болей у м язах щелепи і горла. Заставляла себе розслабитись, а потім знову змикала зуби. 

  Заставляла себе мовчати. Заставляла- говорити. Жартувати. Усміхатися. Іноді скучала за тими, кого тримала на відстані, не дозволяючи до себе наближатися. Наче так було безпечніше. Наче так можна було менше ранити одне одного. 

  Вона любила, коли йдуть дощі. Коли світ сповнювався вологою, а ій починало не вистачати зябрів. Ій хотілося тоді відростити собі хвіст і плавники, і хлюпатися у цьому світі, такому як він є, наче у ріці, наче у психопотоці буття, без свідомості, без мисленєвих процесів, без звуконаслідування, без слів. Особливо без слів. 

   Бо спочатку було слово. А все почалось бути зі слова. Краще вже мовчання. Але й не могла заставити себе мовчати. 

  В іі суглобах плюскотіло море. Вона чула, як тихо шурхотить воно ночами. Там незворотньо осідала сіль, утворюючи сталактити та сталагмити. Вони росли й росли, застигаючи у постійному прагненні поєднатися, але так і не досягали одне одного. Там пурхали легкокрилі ніжні метелики. Вони були бліді й не кольорові, але все одно прекрасні. Там була темрява й зубовний скрегіт. Там було тихо. Там звучала дивна тонка пісня. Ніхто іі не чув.

  Він відкривав очі. Десь лунала дивна мелодія. Але наяву він не чув жодного звуку. Селище жило своім життям. Він чув дзюркіт водоспадів, що ніколи не припинявся, він чув таємничий шурхіт джунглів, він чув навіть, як тихо дихає тигр у своєму денному сховищі, готуючись до нічного полювання. Але та мелодія зникала, як тільки він відкривав очі. Кімнатою пурхав самотній блідий метелик. Він був дивний, наче зовсім позбавлений кольорів. Він провів його поглядом. Через хвилю метелик випурхнув у вікно і розчинився у золотавому світлі. 

Вони приходять з Нави, - Ім Ноам тихо шурхотів долівкою. За вікном стояла стіною непроглядна гірка темрява. 

Вони виявились живими, - хлопець скинув плечима.

   Він був одягнений у довгий плащ, на голову був накинутий каптур так, що не видно було очей, лише тонкий завжди розтягнений у невдоволеній усмішці, рот. Він був арідник. 

  Місто- привид принишкло мовчало десь там, у тій гіркій темряві. Але аріднику й не треба було, щоб речі відбивали світло, щоб побачити іх. Він бачив усе таким, яким воно було. Навіть без світла. 

  Він бачив будинки й хмарочоси, крізь які проростали, обплітаючи зміями перекладини та внутрішні остови конструкцій, дерева та в*юнкі вологі рослини. Бруківка лежала розбита вщерть та вздиблена від товстелезного коріння, що рвалося з- під землі.  Він бачив обломки хай вейів та мостів, що наче нутрощі гігантського Левіафана, висушені вітрами та вимиті дощами, покоілися тепер безнадійно та безсило. Довгі будівлі зяяли порожніми очицями вікон, у глибині яких з*являлись моторошні образи привидів. Здавалося, що вони схожі на людей. Але арідник знав, що людей у Місті давно не залишилось. Він вчув би іх дух навіть за багато кілометрів.