Розділ 30.2

— Ти що таке? — злякано заволала вона, відходячи назад.

У її очах читалося нерозуміння. А ще я відчувала сумніви та недовіру.

— Будь ласка, не кричи так. Це я — Хейлі, лише трохи в іншому образі.

— Ти... ти... У тебе крила! — прокричала вона, все далі і далі відступаючи до свого будинку.

Від неї тонкими цівками повіяло жахом.

— Не бійся. Послухай мене. Прошу, не тікай, — благала я, не знаючи, що робити. Потім заспокійливо висунула руки вперед і почала повільно підходити до неї, як до переляканого звірка.

Ембер замотала головою, розвернулася і ринула до свого будинку. Я побігла за нею, щоб поговорити, заспокоїти чи хоча б не дати зробити дурниць. Це мені не дали зробити. Мою руку схопила чужа жорстка хватка.

— Залиш її. З нею потім розберуться, — пролунав чоловічий голос.

Я обернулася і побачила Нейтана в ангельській подобі.

— Вона може комусь розповісти. Потрібно з нею поговорити!

— Ні, — суворо відрізав він. — Це вже будуть проблеми ангела впливу. Ти можеш приховати себе від людей чи переміститися в інше місце?

Я заперечливо похитала головою.

— Ні, у мене навіть крилами не виходить керувати. Я гадки не маю, як це робити.

— Гаразд, — видихнув Нейтан, оглядаючись довкола. На відміну від переляканої і розгубленої мене, він виглядав зібраним та впевненим. — Зараз нам треба піти, поки тебе хтось ще не побачив.

Вартовий підхопив мене на руки, відштовхнувся від землі і, перш ніж я встигла щось сказати, злетів у небо. Потік вітру ринув на нас, захоплюючи у свій кокон. Я міцно вчепилася в Нейтана і прижала голову до його грудей. У шлунку все перекинулося, а серце впало вниз.

Трималася за вартового із заплющеними очима і чекала, поки це закінчиться. Від однієї думки про те, що мене несуть у небі на шаленій швидкості, мене пробирав дикий страх. Про висоту, на якій ми знаходимося, намагалася взагалі не думати.

«Спокійно. Зараз все пройде. Спокійно», — як мантру повторювала я, борючись зі страхом.

У голові виплив образ чоловіка з дівчиною на руках. Його крила відштовхувалися від вітру і злітали все вище і вище, до самих зірок. З землі це видовище, напевно, виглядало чарівно.

— Нас можуть побачити! — осяяло мене.

У потоці вітру мій голос було ледве чути.

— Люди рідко піднімають голову і дивляться на небо! Тим більше, мене вони не бачать, а тебе приховують хмари! — перекрикуючи шум вітру, заспокоїв він.

При згадці хмар я ще міцніше вчепилася у вартового.

На щастя, політ тривав недовго. Ми приземлилися біля околиці лісу. Я не одразу відпустила Нейтана. Пальці, як і раніше, міцно тримали його. Він поставив на землю. Тепер вона здавалася раєм. Мені ледве вдалося розчепити руки. Ноги підкошувалися, а всередині все тремтіло.

— Тепер чекаємо тут, — повідомив він.

— Що чекаємо? — Я ще була під враженнями польоту.

— Інших вартових. Вони повинні непомітно перевірити будинок і доповісти мені. Тоді вирішимо, що робити далі. До цього моменту нам не можна далеко від них відходити. А поки що розказуй, що сталося, — вимагав він.

Я обхопила себе руками та спробувала зібратися з думками. У голові ще була каша.

— Я прокинулася, коли зрозуміла, що поряд хтось є. На мене напав демон. Він хотів уколоти мене якоюсь штукою, щоб приспати, але в нього не вийшло. Потім він прив'язав мене до дверей. У хаті було багато диму. — Я напружилася, згадуючи недавні події. — Здається, демонів було троє, а може й більше. Там складно було щось розібрати. Вони приспали Рене та Хенка. Демон підпалив мою кімнату і залишив мене згоряти в ній. Я пробудила силу і завдяки цьому, — невизначено вказала на крила, — мені вдалося звільнити руки і винести Рене з Хенком. А потім пожежна машина, Ембер і ти.

Обличчя Нейтана було зосередженим та напруженим.

— Що за демони? Опиши їх.

— Я бачила лише одного, але він був у масці. Інших лише чула голоси.

— Значить демони, — кивнув своїм міркуванням, а потім пильно подивився на мене. — Ти знаєш, де знаходиться Ітан?

Я не одразу зрозуміла, про кого він каже. Вже відвикла від цього імені.

— Ні, — махнула головою.

— Коли він пішов?

— Відразу після тебе..

— Він казав, куди пішов? — продовжив допитуватися Нейтан.

— Ні.

Такий підвищений інтерес до Ейдена і підозрілий погляд вартового мене напружував.

— Ти знала, що він збирався принести тебе в жертву? — Його питання було як грім серед ясного неба.

Спершу мені здалося, що я не дочула, що це лише плід моєї уяви. Але його уважні очі стверджували про інше. У голові заметушилися сотні думок. Вони в паніці бігали по колу, обмірковуючи всі можливі варіанти відповідей.

«Як він дізнався? Що йому відомо? Це перевірка? Що мені відповідати?»

— Що? — перепитала я, щоб виграти трохи часу.

Не можна було видавати Ейдена і говорити про наш договір. Це означало б крах для нього, а значить і для мене. Ми були в одному човні.

Відповідати прямо не стала. Натомість використовувала тактику свого ванси.

— У жертву? — спантеличено запитала, намагаючись не видати паніку. — Ітан допомагає мені. З чого ти взяв?

Вартовий продовжував дивитися на мене тим самим пильним поглядом. Важко було сказати, чи повірив він у мій подив.

— Я зв'язувався з інформатором з Нижнього світу перед тим, як дізнався про підпал твого будинку. Він розповів, що серед демонів ходять чутки про ритуал, завдяки якому можна забрати душу та силу у ванси. Для цього потрібно його підпалити. Чи не знаходиш збіги?

Відчула різке полегшення. Нейтан не знав про те, що сталось в Деріленді. 

— Ні, це не він. —  Заперечливо хитнула головою.

Це було абсурдом. Ейден збирався приносити мене в жертву, але не зробив цього. До того ж проведення ритуалу було зовсім іншим. Тоді було коло, чаші, а тут мене просто хотіли спалити живцем. Але про це я сказати вартовому не могла.

— Він не міг.

— Міг. Він демон. Вони підступні, підлі, спокусливі. Їм не можна довіряти. Його поведінка від самого початку була підозрілою. Тепер усе стало на свої місця.