Розділ 29.4

Почувся звук удару, а потім у кімнаті стало значно спекотніше. Мозок усвідомлював це поверхнево, тому що свідомість, як і раніше, знаходилася на галявині. Коли я потрапила туди вперше, мені було вісім років. Я гуляла лісом і натрапила на неї. Там лежала на траві, насолоджувалася променями сонця, подихом вітру, співом птахів. У тому місці панував спокій, а весь світ відійшов на другий план. Була лише я і цей момент.

Мозок розумів, що треба повертатися додому, що я зайшла надто далеко в ліс, що тут небезпечно, але мені не хотілося. Там були люди, чужі емоції, метушня, а тут умиротворення. Якоїсь миті зрозуміла, що не пам'ятаю, з якого боку прийшла. Це мене не засмутило, адже мені й тут було добре. Але потім пройшла одна година, друга, третя. Сонце вже наполовину сховалося за деревами, і мені стало страшно від думки, що я не встигну повернутись додому. У темряві я б точно не змогла знайти шлях назад.

Підвелася з теплої трави. Розум не знав, куди йти. Все здавалося однотипним та не примітним. Суцільні дерева. Як би я не намагалася напружити пам'ять, мені не вдавалося згадати шлях назад.

Спробувала прислухалася до себе і довіритись шостому чуттю. Серце зробило свій вибір, і я пішла до лісової хащі. Туди, куди вела мене душа. Не знала, куди мене це приведе, але вірила серцю і собі.

Я перетворилася на восьмирічну дівчинку, яка заблукала, але не в лісі, а в собі. 

Галявина, повна квітів та зелені, була такою ж затишною, як моє людське життя. Не хотілося її покидати, але я мусила. Моє місце було зовсім іншим. Щоб рухатися далі, треба було залишити минуле життя — тихе, спокійне, просте — і рушити в невідомість. Мені від самого початку було призначено стати ангелом, але я зійшла зі шляху. Тепер настав час прийняти себе, свою долю і свій вибір.

Розгублена, налякана дівчинка зрозуміла, що треба відшукати нову стежку, яка приведе до її сутності. Дівчинка побігла до місце, куди вела її душа, назустріч собі та силі. Сумніви, страхи, туга за колишнім життям, як зграя ворон, налетіли на неї. Вона відбивалася від їхніх пазурів, крил, дзьобів і бігла далі, бо знала, що це правильний шлях і вона має дійти до кінця. Птахи відступили, а пітьма потроху почала відступати. Лісова хаща вже не здавалася такою страшною.

У дівчинки була мета, і ні що не могло збити її зі шляху. Навіть дерева почали розступатись, утворюючи дорогу до світла. У білому сяйві відобразився силует жінки. Золотисте довге волосся, ямочки на щоках. Яскраві блакитні очі дивилися з любов'ю, теплом та турботою. Фотографію цієї жінки дівчинка постійно носила біля серця. Вона годинами дивилася на її зображення, тому не могла не впізнати.

Мама.

У білому світі вона була схожа на божество. Дівчинка кинулася до неї з новими силами. Бігла і бігла, поки не опинилася в лагідних обіймах.

Маминих обіймах.

— Мам... — пролунав тоненький голосок.

— Ти маєш остаточно прийняти свою сутність, — перебила жінка, заглядаючи у блискучі від сліз очі дівчинки.

— Я знаю, — тихо вимовила дитина.

— Ти готова до цього?

— Так. — Вона човгала ніс.

— Ти хочеш цього? — м'яким голосом запитала жінка.

— Так.

— Тоді йди і прийми свою сутність. — Мати відійшла убік і вказала рукою на арку, яка знаходилась за її спиною. Вона була залита світлом і манила до себе.

— Там те, що ти шукаєш. Знайди в собі хоробрість ступити туди.

Дівчинка не хотіла відпускати матір, але зробила це, бо пам'ятала, що має зробити. Вона підійшла до арки й обернулася, щоб наостанок поглянути на жінку з милими ямочками на щоках.

Її вже не було видно. Тоді дівчинка зажмурила очі і зробила крок назустріч світлу. Воно поглинуло її.