Розділ 25.4

— Я демон, — процідив Ейден. — Думаєш, я кричатиму про любов до всього світу?

— Це твоя головна відмовка. Визнай, що й сам відчув нові емоції, як і я. Адже це працює в обидві сторони, так? — Зазирнула в його розгнівані очі. Він примружився. — Скажи мені, що останнім часом ти не відчував раптового бажання зробити щось… хороше. Що не відчував світлих емоцій.

Він стиснув щелепу. По його потемнілих очах я зрозуміла, що потрапила в ціль.

— Ти мовчиш, бо поклявся мені не брехати, але й розумієш, що я маю рацію. Ти не можеш зізнатися у цьому собі. Не можеш прийняти те, що відчуваєш щось хороше, не пов'язане з егоїзмом, насильством чи ненавистю, тому постійно кажеш «я ж злий демон». Невже для тебе це так страшно? Ти сприймаєш ці почуття за слабкість? Чи боїшся того, що може за ними наслідувати? Що це все зникне і ти не зможеш відчути справжнє щастя?

Ейден нахилився до мене. Ми разом сиділи навприсядки на підлозі. Я встигла впертись рукою в його коліно.

— Ангелятко, тобі варто навчитися розуміти, коли варто промовчати, — вкрадливо промовив він. Його очі були переповнені люттю. Обличчя знаходилося за кілька сантиметрів від мого. 

Такого Ейдена варто було остерігатися. Але, якби замовкла, то ніколи б більше не сказала те, що хотіла.

— Ти чіпляєшся за образ злого демона і намагаєшся слідувати йому. Але навіщо це, якщо ти хочеш повернути світлу частину душі та стати щасливим? Ті, хто несуть лише злість та ненависть, ніколи не зможуть щасливо жити. Це отруює їхнє життя. — Погляд Ейдена ставав ще більш грізним, але я продовжила говорити: — Ти сам собі суперечиш. Виріши нарешті: чи хочеш й надалі відповідати образу грізного демона або нарешті приймеш зміни, які відбуваються з тобою, перестанеш опиратися їм і спробуєш зробити своє життя щасливішим.

— Прийняти те, що відчуваю? — тихо спитав він з дивним виразом обличчя.

— Так, — менш впевнено відповіла я, оскільки зрозуміла, що він щось задумав.

Його губи зігнулися, утворюючи іронічну посмішку.  Погляд впав на мої губи. 

Я напружилась.

У його очах промайнуло бажання, змішане з гнівом. Демон сам собі суперечив. Потім він стис щелепу і різко відсторонився. Я втратила опору і ледь встигла схопитись за диван, щоб не впасти. 

— Не грай з вогнем, Ангелятко, — крижаним голосом порадив він, розвертаючись до мене спиною і стискаючи руки.

Його голова злегка повернулась в мою сторону. Карі очі почорніли. У них грало полум’я. Шалене, моторошне, прекрасне. Я ковтнула.

— Ми домовилися працювати у команді, — нагадала йому. 

Він відвернувся. На декілька секунд запанувала тиша, потім демон розчинився у темряві. Він перемістився на кухню. 

Я дивилася на місце, з якого він зник. На душі не було злості, лише жаль, що він ніяк не міг подолати своє «его» та гордість.

А в голові крутилося питання.

«Чому серце зараз вилетить з грудей? Чому йому боляче?»

Дурне тіло.

«А ми тільки почали шукати спільну мову». — Коли ця думка промайнула в голові, я справді зрозуміла, що якимось дивним чином встигла звикнути до його сарказму, розповідей про світ божественних істот та маленьких незвичних для нього вчинків, яким він намагався не надавати жодного значення.

Мені згадалася пляшка води у готелі Деріленда, шоколадне молоко, наші тренування… Як не дивно, але саме в ньому я знайшла соратника. Тому що, крім демона, мені не було з ким поговорити. Тільки він був постійно поряд, тільки з ним я могла відверто обговорити проблеми. Ця ізоляція об’єднала нас. 

У нас була спільна таємниця. Це завжди зближує людей й створює ілюзію спорідненості. Саме тому я останніми днями стала забувати про те, що у нас з ним різні шляхи, які перетнулися лише для однієї мети — повернення половинок душ.

«Я можу говорити про світ божественних істот не тільки з Ейденом», — подумала собі.

Нейтан не підходив для цієї ролі. Наставника я тримала на відстані, оскільки його погляди не відповідали моїм планам. Він був жорстким, принциповим, вимогливим, а також, схоже, беззастережно дотримувався правил і традицій божественних істот, за якими я мала у майбутньому обірвати всі зв'язки з людьми. Так, він намагався налагодити зі мною відносини, але це було, скоріш за все, заради успіху його місії. Принаймні, мені так здавалося. Адже недаремно він спочатку намагався втертися в мою довіру, а після того, як розповів про себе правду, його дружелюбність зникла, залишивши лише суворого командира.

«Адам», — згадала я про ще одиного вартового, який разом з усіма мав мене охороняти. Він здавався мені надійним, хоч про нього я практично нічого знала. Тоді, у ванній готелю, подумала, що він розуміє мене.

«Це може виявитися не так, але шосте чуття ще не підводило мене. Можливо, в його обличчі я знайду друга».