Розділ 23.4

«Вони помруть, а я ні. Я спостерігатиму за смертю Хенка, Рене, Тіма, Тіни, місіс Роуз. Вони всі помруть, а я продовжу жити, пам'ятаючи про них».

Усвідомлення цього — немов удар під дих.

Від однієї думки про смерть Хенка і Рене всередині все замерзло.

— Я можу не пробуджувати ангельську силу, — промовила тремтячим голосом. — Тоді залишусь людиною і...

— Ні, — відрубав Нейтан грізним голосом. — Небесна Рада не відпустить тебе. Твоя ангельська сила рано чи пізно дасть про себе знати. Вони не допустять, щоб ти була без нагляду. Ризик занадто великий. В очах інших ти виглядатимеш як загроза. Вони накажуть усунути тебе: взяти під варту або відправити в пекельний вогонь.

Я відсахнулася.

— Чому ти не сказав про Хенка та інших від самого початку? — Я дивилася на нього широко розплющеними очима.

Нейтан з непроникним обличчям витримав мій погляд.

— Ти не запитувала. Це можна було і самій зрозуміти. До того ж тобі потрібен був час, щоб переварити отриману інформацію. Я не міг все одразу звалювати на тебе.

В його очах не було каяття чи жалю, лише впевненість у власній правоті. Він був вартовим, який не роздумуючи виконував накази Небесної Ради. У цей момент я чітко усвідомила, що при необхідності він без докорів сумління здасть мене їм. І найсумніше, що він вважатиме це своїм обов'язком.

Мені треба було втекти. Я не могла там перебувати. Не могла продовжувати говорити чи навіть стояти поруч із божественними істотами. Вони були чужими для мого звичного світу.

Піднялась та побігла подалі від них.

— Ти куди? Хейлі... — Нейтан не закінчив фразу. Я не знала, що йому завадило, бо ноги вели мене туди, де їх немає. Де все буде рідним та звичним.

Гіркі сльози стікали по щоках, вітер хвистав обличчя, а я продовжувала бігти, доки не закінчилися сили. Після чого впала на землю, привалилася спиною до дерева і почала плакати з подвоєною силою.

— Мамо… — Схопилася за медальйон і крізь схлипи прошепотіла: — Що мені робити?

Сльози текли по щоках. Думки про майбутнє лякали. Мені потрібен був час, щоб прийняти своє нинішнє становище, обміркувати все і вирішити, як бути далі.

Звичний світ розсипався із дивовижною швидкістю без моєї згоди. Я намагалася чіплятися за нього, але він вислизав невидимою ниткою. Розпадався цегла за цеглою, а мої руки не встигли повертати їх назад.

Намагалася, кричала, плакала, але це не допомагало. Безглуздя.

Боковий зір вловив якийсь рух. Обернулася і побачила за кілька кроків від себе великого пітбуля з чорною, як вугілля, шерстю. Схлипи стихли. Очі дивилися на пса.

Я не боялася собак, як і всіх тварин: мені легко вдавалося вловлювати їхні почуття. Він не став винятком. Від нього йшли хвилі цікавості та здивування.

Впевнена хода, хижий оскал, плавні рухи. Пітбуль був схожий на короля земель, на які я посміла забрести без його дозволу. Хоча на лорда він більше скидався: величний, гордий, сильний, небезпечний, розумний.

Пес теж вивчав мене, оцінював та вирішував, що зі мною робити. Він не був невинним, але я відчувала, що загрози немає, принаймні поки я його не спровокую.

— Ти загубився? — запитала у нього, витираючи залишки сліз. Зрозуміло, що пес не міг відповісти, але мені було легше перетворювати думки в слова.

Не міг ж такий красень опинитися тут з нізвідки. На дику тварину, що живе в лісі, він теж був не схожий. За ним точно хтось повинен був доглядати.

Я озирнулася на всі боки. Навколо ні душі. Навіть мої охоронці не маячили поблизу. Принаймні одного мої радари не фіксували точно. Щось мені підказувало, що й другий не став стежити за мною. А ось це було справді дивним. Мені здавалося, що вони ніколи не залишать мене без охорони. Але я була вдячна за цю мить самотності.

Майже самотності.

— Ти втік від хазяїна? — Мій голос звучав надламано — довелося відкашлятися.

Пес поблажливо глянув на мене, потім пирхнув, ніби кажучи, що він сам собі господар. Величний лорд.

— А ось я втекла, — поділилася з ним останньою подією і важко зітхнула. — Думаєш, це безглуздо, так?

Він схилив голову.

«Ти говориш зі псом, божевільна», — читалося в його очах.

— Можливо, ти маєш рацію, і я справді збожеволіла. А як тут залишитися нормальною, якщо твоє життя вивернули назовні буквально за кілька днів? Не знаєш? Ось і я не знаю.

Пітбуль насторожено підійшов ближче і сів за метр від мене. Дивився він, як на цікаве звірятко, яке вирішив вислухати.

— Знаю, треба взяти себе до рук, але я маю право дати слабину хоч на пару хвилин, тож не треба так на мене дивитися. Знав би ти, що зі мною сталося за ці два дні. І я не втекла від проблем, а дала собі час на перепочинок. У тебе, напевно, теж є проблеми.

Той невизначено хитнув головою, ніби кажучи «проблеми є, але вони тебе не стосуються». Я слабо посміхнулася і вмостилася зручніше на землі.

Розмова з цим псом мене заспокоювала. Мені треба було комусь виговоритись, а він підходив для цієї ролі як ніхто інший. Не засуджував, не говорив зайвого і не видав би моїх таємниць у випадки чого. Хоча щодо першого я була невпевнена.